Дивуються хмари, мов триста цікавих туристів,
як липа сухе насипає у пригорщу листя,
і ранок, зійшовши із міста асфальтових вен,
неначе Колумб, серед клумб у тумані пливе.
А сонця й півтіні тепер не побачиш вгорі ти.
Вдихнувши імлу, видихаєш бажання зігріти
застуджений день, його серце, та маєш лише
стару запальничку й тепло із дірявих кишень.
А вечір, як старець, пронизливо кашляє вітром,
і замість зірок – миготіння неонових літер.
Замолює дощ монотонністю сотні провин.
Це – осінь, бо довшають ночі і кофт рукави.
Бо все дріб’язкове заглушене голосом зливи,
а те, що здавалось важливим, уже надважливе.
Це – осінь, дорога священна твоя, пілігриме,
до давньої гавані духу – з дві тисячі зим.
автор: Ірина Саковець