Дороги сплелися химерно-блідим павутинням,
невесело хмарам в тісних лабіринтах зими…
У цій галереї вже треба змінити картини –
художнику дивний, візьми
гарячі тони зі своєї чудної палітри,
бо біла байдужість роз’їла міста до кісток…
В прощальному вальсі пронизує сиве повітря
каштана торішній листок –
останній квиток на гучну березневу прем’єру.
Любистком і м’ятою пахне солодкий етер…
Весну як початок нової життєвої ери
малюй, мій незримий маестро, –
і мерзла земля буде гоїти рани фіалками,
а небу отак закортить розіллятись дощем,
а нам – просто жити, та гостро так, яро і палко,
до крику, до болю, до щему…
автор: Ірина Саковець
