Ірина Лахоцька – Весна прийде…

Так радував…
Мабуть була занадто низько
і ти зірвав мене, немов той лист.
Я падаю…
І до землі вже зовсім близько,
все падаю із твого неба вниз.

Розрадою
тепер для мене тільки вітер.
Так пригорнЕ й несе від тих небес.
Я згадую…
А він всі згадки мої витре.
Вони як вістря дуже гострих лез.

Так холодно…
Я загортаюсь в сірі хмари,
з яких дощем ти у моїй душі.
Так солодко…
А вітер знов розвіє чари,
міняє хмари на свої плащі.

І світло так…
Це ж звідки в мене крила?
І я вже на якомусь кораблі.
І вітер тут…
Мене несуть його вітрила
до берегів далекої землі.

Звершилося…
О, Боже, як багато листя
встелили землю і чекають сніг!
Втомилась я…
І не шукатиму вже щастя,
коли торкнуся до чиїхось ніг.

Так добре тут…
Я не чекаю більше дива.
Захмарні мрії вже не по мені.
Не в тому суть…
І знаєш що? Напевне я щаслива
і житиму тепер лиш на землі.

Поразкою
течуть тих сліз бездонні ріки.
Якийсь шматочок твого неба лиш
загадкою
В очах зостанеться навіки,
коли в душі моїй вже відболиш.

Весна прийде…
І щось нове торкнеться думки,
покличе душу до нових садів.
Там сонце жде…
Й розпустяться маленькі бруньки
на місці колись зірваних листків.

автор: Ірина Лахоцька

Весна прийде...