Вечір повільно плив в своїм човні
до берегів чаруючої ночі.
Місяць кохання їм давно пророчив
і срібним пензлем вивів на воді
доріжку для очей її дівочих.
Щось ніби зародилося на дні
душі незрозумілої нікому.
Той дивний вечір брав її утому
і розчиняв у білому вині,
що мало надто рідний присмак дому.
Той вечір ніч гойдав в своїх руках,
ніжніше пригортаючи до тіла.
Душа її у темряві летіла
і серце якось билося не так…
Не так, як би вона цього хотіла.
Так і жила б вона в своїй пітьмі,
аж раптом обрію небесне диво-
своє проміння сонце розпустило.
Ранок росу розсипав по траві,
Подарувавши ночі білі крила.
Вона пилА росу з ранкових жмень
і в височінь здіймалася охоче.
В її душі метелики лоскочуть
й завжди народжується новий день,
як гляне ранок в ясні зорі-очі.
автор: Ірина Лахоцька
