надвечір, коли зорі стихли,
і втомлено прийшла дрімота,
думки, які нектаром стигли
несли мені свою турботу.
вжимала плечі, змерзла мабуть,
ховала руки, та даремно,
дірки в карманах крові прагнуть,
і ти себе ведеш не чемно.
болить у горлі, бо не плачу,
а очі світяться від зірки,
чого сміюсь? і що це значить?
то все в кармані мої дірки.
маленькі гори, ліс і поле,
хатинки розповзлись в душі,
ти моє щастя, моє горе,
все пройде, але не вірші.
пишу коли ніхто не бачить,
бо так казати я не вмію,
ти знов питаєш, що це значить?
я і сама не розумію.
приходять люди, не питають,
чи можна в серці посидіти,
і лише мить, мов сон зникають,
дорослі плачуть наче діти.
і якось влітку, я б хотіла,
з тобою ще порозмовляти,
не тре обіймів, буде злива,
й віконце знову прикривати.
автор: Ірко Яскрава
