Іолана Тимочко – [У березень.]

Ловиш момент, ховаєш в коробку пам’яті,
викурюєш п’яту цигарку, струшуєш попіл.
Ти живий чи помер? Просто відповідай мені –
не відкладай на потім.

Коли ти говориш, я чую не голос, а шелест –
повітря від нього береться тонкою синявою…
Якщо ти готовий вирушити у березень,
то неси її –

всю свою волю, затиснуту в кулаці,
зовнішню темряву, внутрішню порожнечу.
Тільки той потрапляє без промаху в будь-яку ціль,
хто вчиться стріляти увечері.

Зберися докупи. Нехай це, можливо, й непросто –
позбутися давніх болячок, страхів і провин.
Та коли ти впадаєш у ступор і дивишся в простір,
вихід – один:

припинити дивитись, почати нарешті бачити –
як день поступово змінюється ніччю,
як те, що раніше мало вагу і значення,
стає вічністю,

як дощ переходить у перший прозорий сніг,
як звільняється з-під льодової кори земля,
як синиця, яку ти так довго носив у руці,
перетворюється в журавля.

як роса випадає на перший тонкий підсніжник,
як виходять на світло кільця виткої трави…
І як той, хто так довго боявся жити по-іншому,
каже тобі: “Живи!”

автор: Іолана Тимочко

У березень