Іолана Тимочко – Сльози сповзають з неба…

Сльози сповзають з неба
синьо-зеленим слизом,
кригою гуркіт грому
ріже іржаву синь.
Вечір скотився в море,
знявши рожеві ризи.
Ніч розливає з вишень
стомлену світлотінь.

Стукоти кроків чуєш?
Крутяться веретена.
Мойри голосять, босі,
падають на асфальт.
В їхніх руках – каміння,
в їхніх очах – знамена,
в їхніх обличчях – вічність
жовто-блакитних шпальт.

Травень горить, мов свічка…
Тануть, мов тінь, крилаті.
Тягнеться-тонкне нитка,
ножиці рвуться в бій.
Пальці болять, розбиті
давнім дощем артритів.
Мойрі тебе не видно,
Мойра гукає: “Стій!”

Але годинник стогне,
коні біжать галопом
через ліси і хащі.
Хто їх зупинить? І
я прокидаюсь – вкотре,
я обливаюсь потом,
де по кутках потвори
множаться уві сні.

Голос обріже тишу…
Знову на шиї зашморг
ніжно пустив коріння
в пащу вчорашніх мук.
Стукоти кроків чуєш? –
Хтось вислизає з хащів.
Тенькнуло тонко-тонко –
День полетів із рук.

Дрібно тремтить гітара…
Мойра торкає струни,
муза мовчить, забувши
про золотий Парнас.
Мойра давно здуріла,
муза зійшла із глузду…

Тягнеться-тонкне нитка.
Квапиться-стогне
час.

06.05.2014

автор: Іолана Тимочко

Сльози сповзають з неба...