Іолана Тимочко – Постреволюційне.

Прокидаючись десь біля першої – зрештою, так, як завжди́,
виповзаючи з ліжка зі швидкістю світла на милицях,
не вмикай телевізор! Сховайся в валізу і жди,
бо в останніх новинах сьогодні ще з подивом скажуть: «Куди ж ми дивилися?»

Бо рушниця, що вистрілить, брате, не буде з чужого плеча,
поки ти, розслабляючись, думатимеш – омине́ тебе
(до того́ ключового моменту,
в який ти ще потім так довго не віриш, хоча
клята куля живе собі сво́їм життям
між тонкими тканинами й ребрами).

І коли щось зруйнується в грудях, зламається, наче годи́нниковий механізм –
і планета зупиниться тут,
де не будеш ні пла́кати, ні говорити,
розбиваючи сотню тарілок, мобілку, годуючи визрілу злість,
де тобі залишатиметься прокричати хіба що стандартне «Та йди́ ти!»,
де тобі залишатиметься твій всесвіт, в якому ти́ –
щось розгублене й чорне, що рухається обочинами;
і коли тобі скажуть самому туди піти,
ти очолиш всіх тих, хто нікуди піти не схоче –
і влаштуєш якщо не міжгалактичний переворот,
то хоча б кишенькову версію революції.
Знаєш, клоун в трико для декого та́кож бог,
хоч для бога він – блазень, що сп’яну у репліках плутається
і ховає у чорній валізі чуже лице –
маску Гая, що стане зрадою чи розрадою,
після того, як фа́тум вкаже на тебе – це́
ти прокинешся зранку
за матрицею листопа́довою
у новітніх реаліях десь біля першої – і, як завжди́,
ти спочатку не зрозумієш, що вже по-іншому
подивився на світ, як крізь товщу землі́ чи води́ –
і став свідком покращення,
схожого на погіршення.

Щоб вичавлювати із себе прокльон чи крик,
не чекаючи, поки
тут вірус агресії ви́зріє,
тобі вистачить ду́мки, що звідси не можна втекти;
за тобою вже стежать, прослухуючи всі пристрої,
перечитуючи повідомлення у ВК
(параноя руйнує мізки не гірш наркотика).
Як тут виїхати, коли совість така важка –
як валізи мільйонів тих, що біжать
за потягом?

12.11.2014
автор: Іолана Тимочко

Постреволюційне.