Христина Сирх – Ти вже не хочеш до ранку говорити…

Ти вже не хочеш до ранку говорити про смак моєї осені,
Про те,як зупиняється вулиця і розлючено б′є по клітинах,
Як помалу оживають слова,які ще вчора були протерті і зношені,
І якби не щоденна реставрація розтеклися б аквареллю в картинах.

Ще хотів мені якось розповісти про долоні,про химерні сни,
Які переслідують кроками,ніяк не відхворіють у скронях
Лякаються горизонтів,лякаються буднів,губляться між прийди
І причаївшись серед безкінечності стають схожі на злодіїв.

І цей вчорашній підігрітий вечір змушує знову з′їсти емоції,
Змушує і без того приблизитися до відвертого краху.
І хай ,навіть, прозорі лінзи захищають червоні очі
В мені так забагато тебе від якого біжу на зустріч страху.

Триста відстаней треба було пережити і помножити років на п′ять
Щоб навчитися комусь любити,щоб навчитися розлюбити
Щоразу дихати і намагатись підкорити колишнє серце,просту стать.
І без вагань через зими розкидати змуровані сірі плити.

Ти не бажаєш бачити в мені посмішку, чиєсь сонне лице
І ці надруковані фрази,які проходять спокійним тоном
І досі від мене забираєш моє найдорожче,моє найживе
Мій,майже,світ,що був на одному рівні з твоїм озоном.

Уже й тобі болить роз′єднювати на половини моє серце
Стискати руку коли під повіки вдирається сон
Якось змотати б цю відстань наче нитки,відверто
І цю спотворену реальність закинути за горизонт.

автор: Христина Сирх

Ти вже не хочеш до ранку говорити...