Вульгаризм (лат. vulgaris — брутальний, простий) — у стилістиці художнього мовлення — не прийняте національною літературною мовою, неправильне, грубо побутове або іномовне слово чи вираз. Часто вживається письменниками задля надання творові особливого побутового колориту чи характеристики низького культурного рівня зображених у ньому персонажів (“Енеїда” І.Котляревського, “Кайдашева сім’я” І.Нечуя-Левицького, “Між двох сил” В.Винниченка, новели В.Стефаника, Марка Черемшини, усмішки Остапа Вишні тощо), подеколи притаманний певній літературній течії, як, приміром, “котляревщина” чи авангардизм. В. спостерігається найбільше в сатиричних та гумористичних жанрах, однак він застосовується і в ліричних творах:

[…] аж землячок,
Спасибі, признався
З циновими гудзиками:
“Де ты здесь узялся?”
“З України”, — “Та як же ти
Й говорить не вмієш
По здешнему?” — “Ба ні, — кажу, —
Говорить умію,
Та не хочу”

(Т. Шевченко).

У сьогоденній українській літературі В. наявні в доробку неоавангардистів, зокрема представників “Бу-Ба-Бу”, “Нової літератури”, приміром, у поезіях В.Цибулька, спрямованих на властиву авангардистському стилю епатажну прозаїзацію лірики:

заплетений ганебний соціум а в нім
намішано красунь з старечими руками
немовби ті гектарами сапали масиви зір і буряків
і рок-н-рольних мудаків

Особливого поширення В. набули і в сучасній постмодерністській прозі (“Рекреації”, “Московіада” Ю.Андруховича, “Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко та ін.). Вживання В. у художньому творі має бути відповідно вмотивованим, відповідати чуттю естетичної міри як запоруки чистоти літературної мови.