Внутрішній монолог — різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Стилістично В.м. оформлюється як внутрішня мова дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом вислову тощо. В.м. набирає все більшої ваги у творах українських письменників кінця XIX — початку XX ст. У зв’язку з посиленням психологізму зображення і відповідно до цього жанрово-стильових змін літературних творів, автор дивиться під новим кутом зору на об’єкт спостереження, шукає оптимального співвідношення у зображенні персонажа і його оточення, порушує часове розгортання сюжету, а головне — аналізує стан душі персонажа. “Коли старші письменники виходять від мальовання зверхнього світа — природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруженє. Властиво, те окруженє само собою їм мало інтересне, і вони звертають на нього увагу лиш тоді й оскілько, коли й оскілько на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати. Відси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та переможна хвиля ліризму, що розлита в них” (І.Франко, Зібр.тв. в 50т. — Т.35.— С.108). В.м. дуже близький до ліричного, а також до такого способу зображення внутрішнього світу персонажа, як плин (потік) свідомості. Нерідко зустрічається у творах М.Коцюбинського, Ольги Кобилянської, В.Стефаника, В.Винниченка та ін. Він — характерний елемент у творах таких стильових течій, як імпресіонізм, експресіонізм, постмодернізм і т.п.

Меню