Відрубність розвитку української літератури — концепція своєрідності” української літератури, яка трактувалася як вияв етнопсихології українців. Передумови вчення про В. заклали М.Костомаров, В.Антонович, розвинули І. Нечуй-Левицький, О.Огоновський, обгрунтували М.Грушевський, Д. Чижевський. Ніхто з них не твердив про абсолютну В. української літератури від інших слов’янських літератур. Навпаки, простежувалися літературні впливи і взаємовпливи, але в умовах переслідування українства, заборони української мови, експансії російської літератури на українську обстоювалися самостійність української мови, літератури, відкидалися твердження російських шовіністів про “общерусскость” східних слов’ян. Термін В. вживався зрідка в публікаціях львівського журналу “Правда” (1868-97), у дискусії з приводу “Історії літератури руської” О.Огоновського. О.Пипін виступив проти неї із статтею “Особая история русской литературы” (“Вестник Европы”, 1890). Того ж року йому відповів О.Огоновський брошурою “Моему критикові. Відповідь О.Пишну”. У дискусію включився І.Нечуй-Левицький працею “Українство в літературних позвах з Москвою” (1889).