Сюрреалізм (tpp.surrealite— надреальне, надприродне) — авангардистська течія, котра виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру та інші мистецтва. Вперше цей термін ужив французький поет Г.Аполлінер до одного із своїх творів, вкладаючи у нього значення “нового реалізму”‘. С як іманентне явище формувався на основі дадаїзму, живився філософськими джерелами інтуїтивізму (А.Бергсон), фантазійного мислення (В.Дільтей) та фрейдизму (3. Фрейд), особливу роль відводячи у творчій діяльності підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо. Початком цієї течії вважається 1924, коли з’явився часопис “Сюрреалістична революція” та набув розголосу написаний А.Бретоном маніфест сюрреалізму, в якому висловлювалися сподівання, що нібито відкривається новий шлях повного звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу “надреального”, покликану не лише оновити художню діяльність, а й життя, а в майбутньому — сполучити бінарні опозиції природи і “надприродного”. У наступному маніфесті вже мовилося про актуалізацію містично-окультних тенденцій у межах течії (1929), що викликало потребу коригування такого погляду з боку прихильників С, здійснену поетом Р.Десносом (1930). Естетичну платформу С. поділяли П.Елюар, Л.Арагон, Ф.-Г.Лорка, П.Неруда та ін. Особливого поширення вона набула у малярстві (М.Ернст, І.Тангі, Р.Магрітт, П.Дельво та ін.), найповніше розкрившись у віртуозних полотнах С.Далі. Пізніше С. зазнав глибокого розмежування та трансформації, переходячи на терени дизайну, декоративного мистецтва і т.п. В українській літературі С найвиразніше проявився у творчості Б.-І.Антонича, котрий випробував свій неординарний талант в аспектах багатьох тогочасних модерністських та авангардистських течій, не узалежнюючись від жодної. Його збірка “Ротації” (1938) збагатила нашу лірику енергійними сюрреалістичними видіннями. Серед сучасних поетів ознаки С. найбільш притаманні представникам об’єднання українських письменників “Слово” (В.Барка, О.Зуєвський та ін.) і “київської школи” (В.Голобородько, М.Воробйов та ін.). Найповніше можливості цього стилю розкрилися у доробку Емми Андієвської, Б.Бойчука, Б.Рубчака, Ю.Тарнавського та ін., приналежних до “нью-йоркської групи”.

Меню