Стилізація (фp. stylisation) — свідоме наслідування творчої манери певного письменника, зовнішніх формальних ознак його стилю, певного фольклорного чи літературного жанру, стилю чи напряму. Так, вірш “Думи мої” Ю.Федьковича — явне наслідування однойменного твору Т.Шевченка, “Ніч на Івана Купала в с. Харківці” А.Тесленка — “Вечорів на хуторі біля Диканьки” М.Гоголя, “Червона калино, чого в лузі гнешся” І.Франка — народної пісні і т.п. Вкраплення чужорідних стильових властивостей в авторський текст відбувається через переборення внутрішньотекстової опозиції (“чужий голос” — “авторський голос”), витворюючи своєрідне “двоголосся” з перевагою того Чи іншого протилежного компонента. С спроможна охоплювати всі мовні рівні — лексичні, граматичні, синтаксичні, семантичні тощо. Скажімо, фонетична С. полягає у звуконаслідуванні певної звукової системи (“А там дерева люлі / і все отак зозулі / Ку / ку!” — П. Тичина) або фонетичних особливостей чужої мови та в штучному творенні за фонетичним принципом нових слів (І.Котляревський в “Енеїді”: “Енеус”, “Турнус”, “поховаре” та ін.). Досить поширена біблійна та євангелійна С. (лексика, фразеологія, синтаксис тощо): “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осії. Глава XIV” Т.Шевченка, “Давидові псалми” Ліни Костенко та ін. Різновидом С. вважається літературна підробка, або пастіш (італ. pastissio — паштет), — такими, зокрема, трактуються деякі літописи XVII—XVIII ст. Однак їх не слід плутати із автентичними творами. Цікавою щодо С. давньоукраїнської книжної мови доби бароко є “Елегія Грабуздовська — на умолчаніє мелниці фамилної” М.Зерова:

На річці Чумгачку, без служби дворянин,
Бездійствуя, стоїш, отечественний млин […].

Досить часто С. вживається у прозових та драматичних творах, набуваючи рис “прототипного стилю”, добре відомого в українській літературі від часів “Наталки Полтавки” І.Котляревського (мова возного Тетерваковського). Втрата чуття естетичної міри при С призводить подеколи до порушення внутрішньо-текстової опозиції, до нівеляції “авторського голосу”, зумовлюючи епігонство, яким, зокрема у XIX ст., виявилася “котляревщина”, невдовзі — пошевченківська версифікація, в 60-ті XX ст. — стихійне наслідування творчої манери В.Симоненка та І.Драча. С. — своєрідний індикатор живучості раніше сформованих стилів, здатна потвердити їх актуальність за сучасних літературних умов чи заперечити у формі висміювання (пародія).