Структура літературною твору (лат. structura — будова, розміщення, порядок) — спосіб зв’язку між складовими частинами, компонентами твору як цілісного організму, система істотних відношень між ними. Ще з часів Аристотеля С.л.т. вбачали у відношеннях теми, фабули, перипетій, характерів дійових осіб, мовних засобів. Філософи (передусім Г.-В.-Ф.Гегель) характеризують чотиричленну структуру твору: смисл, зміст, внутрішню і зовнішню форми, конкретизуючи кожен з цих компонентів. З дослідженням проблем онтології і пізнання літературних творів естетиками-феноменологами (Н.Гартман, Р.Інгарден) почали виділяти чотири верстви (шари) у структурі літературного твору: а) представлений світ, б) його естетичний вигляд, в) значення мовних форм, г) мовлення і його звукову організацію. Структуралісти чітко поставили питання про розмежування в структурі твору тексту і підтексту, почали досліджувати структуру тексту як знакової системи, використовуючи здобутки семіотики. Окреслився принципово новий погляд на структуру літературного твору як своєрідного дискурсу. Таким чином, С.л.т. трактується залежно від концепції художньої літератури та її завершеної одиниці — твору, носієм якого є текст, що потенційно містить в собі код його сприймання та інтерпретації. Характеристика С.л.т. передбачає окреслення його жанрово-композиційної своєрідності. Отже, те чи інше розуміння С.л.т. опосередковує методологію та методику його аналізу і дослідження.

Меню