Поліфонія (грецьк. polyphonia — багатоголосся) — багатозвуччя, засноване на одночасному гармонійному поєднанні та розвитку рівноправних самостійних мелодійних ліній, один із найважливіших виражальних засобів у музиці та поезії. П, ‘Викликала великий інтерес у романтиків, символістів та ін., І V зорієнтованих на потенціювання мелодійних можливостей фоніки “у ліриці. Особливо якості П. виявилися у доробку раннього П. Тичини, надзвичайно чутливого до музики, котрий сам намагався проаналізувати своєрідність притаманного йому рідкісного поліфонічного чуття, як, наприклад, природні джерела “вертикальних ходів”, наявних у його вірші “Закучерявилися хмари”:

Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить… ,
О жилий друже, — знов недуже —
О любий брате, — розіп’яте —
Недуже серце моє, серце, моє лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари.

Анафоричні рядки (другий і третій), на погляд поета, засвідчували думку в горизонтальному напрямку як запитання, що викликали відповідь у вертикальному, асоціювалися з музичним одночасним прийомом: “ля-сі (вгору) — ре-фа-сі (униз)…” Особливу роль у витворенні поліфонічної композиції виконує також витончене інструментування вірша, внутрішнє римування та стилістичний прийом кільця.

Меню