Образ автора у літературному творі — художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача. Він з’являється на пізніх етапах історії літератури, хоч перші підходи до О. а. розпочалися в античну добу, але набули виразності в період Ренесансу, де окреслилась ідеалізована, богорівна особистість, титан думки (Дайте Аліг’єрі, Мікеланджело Буонарроті, М. де Сервантес, В.Шекспір та ін.). Класицизм сформував свій тип О.а. — прагматичний інтелектуал, громадянин. У романтизмі він збагачується моральними та світоглядними характеристиками, виражає ідейно-естетичну позицію письменника — апологета ірраціональних стихій (пророк, оракул, месія чи вигнанець). У реалістичній літературі О. а. позбавляється своєї винятковості, зазнає своєрідного заземлення. У літературі XX ст. він відображає особистість з трагічно розірваною, відчуженою свідомістю (Ф.Кафка, Дж.Джойс, М.Хвильовий та ін.). Автор як реальна постать та О. а. — поняття співвідносні, але не тотожні, у кожному з трьох літературних родів — епосі, ліриці й драмі — визначаються своєю специфікою. В епічних творах автобіографічного характеру О.а. розкривається найповніше. В ліриці, перейнятій суб’єктивними переживаннями, О.а. найчастіше втілюється у ліричному героєві та в суб’єктові лірики, у певному ліричному персонажеві, явно відмінному від самого поета (“Плач Еврідіки” Л.Первомайського, “Любов Нансена” Ліни Костенко, “Балада про відро” І.Драча, “А я у гай ходила” П.Тичини тощо).