Народність літератури — органічна якість художніх творів кожної національної літератури, яка виражає ментальність народу в його етнологічних та історичних виявах і вимірах, зумовлена органічним зв’язком письменника зі своїм етнонаціональним середовищем. Н.л. невіддільна від мови народу, представником якого є письменник як творець художнього твору, носій національної ментальності і мови народу. Таке розуміння Н-л. з’явилося в усіх народів світу разом з усвідомленням своєї національної своєрідності. В-Україні М. Костомаров 1844, оглядаючи твори, написані по-українськи, твердив: “Тепер ідея народності оживила нашу літературу: і читачі, і письменники шанують народність як головну чесноту будь-якого твору красного письменства”. Сутність Н-л., за Костомаровим, це — “достеменне зображення свого, рідного, з усім карбом національного характеру”. Через три роки Т. Шевченко у передмові до другого видання “Кобзаря” писав: “Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх описувать, то треба самому стать чоловіком…” Так уже на початках осмислення нової української літератури розуміння Н-л. виводилося за межі етнографічного побутовізму, натуралістичної описовості, а етнопсихологічний фактор усвідомлювався у зв’язках із загальнолюдськими чинниками. Та акцент робився саме на ньому, на духовній своєрідності і самототожності народу, що сконцентровано та яскраво виявляється у художній літературі.

Меню