Монолог (грецьк. mono —- один, єдиний, logos — слово) — тривале/ внутрішньо однорідне і зв’язне висловлювання, що належить одному суб’єктові і виражає його думки, свідомі чи підсвідомі переживання, рефлексії, почуття та акти волі. М. відрізняється від діалогу тим, що є самостійним, не вимагає відповіді на сторонні висловлювання, позамовну ситуацію. М. в “ідеальному” вигляді творить сам для себе контекст, в якому кожен компонент знаходить пояснення собі через зв’язки з іншими компонентами і місце в цілісності. Такий випадок можливий лише теоретично, здебільшого звернений до певного (передбачуваного) адресата, що може спричинити почуття самотності, переживання любовних розчарувань, взаємного чи неподіленого кохання, жаль з приводу важкої долі, втрата близької особи, краса природи, патріотичні почуття та ін. ситуації. Наявність у М. суб’єкта, адресата і ситуації зумовлюють те, що він так чи інакше підлягає діалогізації, прихованого, опосередкованого чи явно безпосереднього характеру. Наприклад, у поезії “Буря” Б.Лепкого: “Все, що тільки я чув, / Та сказати не вмів, / Я у тобі відчув, / Я у тобі узрів”. Це — ліричний монолог, в якому з’являється опис весняної бурі у формі “ти”, що є типовим для розмови, уподібнює даний фрагмент монологу до діалогічної репліки. Ліричний М. типовий для поезії, хоч його форми можуть виступати і в епосі, і в драматургії (як фрагменти цілості, а не як самостійні утвори). Основною прикметою ліричного М. є вираження переживань суб’єкта мовлення, що може здійснюватися безпосередньо від власного імені чи від загалу (“Я люблю натхненні звуки, / Я люблю святу красу” — Г. Чупринка), або через опис і згадку певної події чи стану речей (“Не і прийшла ти. Один без тебе, я липовий цвіт рвав” — В.Свідзинський). Суб’єкт мовлення і переживання (ліричний суб’єкт) — центральна фігура ліричного М., тому зображуваний світ підлягає суб’єктивізації і з’являється через призму його насичених емоціями спостережень, згадок, рефлексій, марень чи фантазій. Переживання такого суб’єкта можуть скеровуватися до себе, до свого “Я” або назовні, до адресата, до інших людей. Ліричний М. тяжіє до виразного композиційного окреслення початку і закінчення роздумів з одночасним окресленням мовних і семантичних меж. Різновид М. — т.зв. М. внутрішній, який виступає переважно в епосі. Ця форма використовується для вираження, подання і передачі внутрішніх переживань персонажів твору, функціонує як відповідник епічної нарації (розповіді). Творцем і першим теоретиком внутрішнього М. в епосі був французький символіст Е.Дюжарді, який послуговувався цією формою у творі під назвою “Лаври вже знято” (1887), але класичної форми їй надав ірландський письменник Дж.Джойс в “Уліссі” (1922). Тепер вона відома під назвою “потік свідомості”. Призначенням внутрішнього М. є відтворення і передача передмовної суб’єктивної дійсності: невисловлених відчуттів, прихованих переживань і думок, нецензурованих асоціацій. М. у формі “потоку свідомості” передає процес функціонування людської психіки в її складності, розчленованості, частинності, багатошаровості, симультанності, стрибкоподібності, у віддалених і несподіваних асоціаціях, незв’язності і спонтанності. Він є самостійною композиційною формою, яка відрізняється від висловлювань наратора і (теоретично) незалежна від нього, відіграє роль “дзеркала свідомості”. М. у формі “потоку свідомості”, виражений засобами мови і призначений для читання, розгортається в теперішньому часі, паралельно з процесом мислення і переживання; прагнучи передати плин мислення, він часто порушує правила синтаксису і композиції висловлювань. Внутрішній М. більшою чи меншою мірою використовується в літературі XIX і XX ст. (Ф.Достоєвський, Г.Джеймс, Ж.Конрад, М.Пруст, Ф.Вульф, В.Фолкнер та ін.), виростає з натуралістичних намагань точного відтворення дійсності і документального подання “фактів психіки” та водночас прагнень символізму, який маніфестував ліризацію і суб’єктивізацію прози. Існують також інші форми монологічних висловлювань: М. ораторський і М. обрядовий. Прикладом М. ораторського є політичні і судові промови, казання, лекції, виступи. Як правило, вони спрямовані до реального адресата і реалізують цілі, визначені роллю і намірами промовців щодо публіки (інформування, повчання, переконання), що окреслює стиль М. і застосовані в ньому засоби аргументації. Прикладом М. обрядового може бути молитва, яку священик від власного імені та імені вірувачів скеровує до Бога і яка залежно від ритуалу та обставин набуває характеру прохання, подяки, спокути тощо. М. обрядовий, на відміну від інших форм М., характеризується сталим, канонічним текстом, а його висловлення є повторюванням відомої формули. Широке розуміння М. зближує цей термін із будь-яким висловлюванням автора, тому нарацію інколи називають М. нараційним. Окрему форму складають М. драматичні, такі, як широковідомий монолог Гамлета, що починається словами “Бути чи не бути”. Вони виражають роздуми, переживання і вагання дійових осіб, але, незважаючи на те, що виголошуються для себе і наодинці, спрямовані на публіку, мають на меті вплив на неї.

Меню