Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці у першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору. Перехід міфічного образу в поетичний пов’язаний з усвідомленням відмінності між суб’єктивністю процесу пізнання та об’єктивністю дійсності. Один і той же міфологічний мотив, опрацьований протягом багатьох віків, набуває у кожній епосі нових значень, служить способом втілення нової проблематики й може з часом повністю втратити архаїчний елемент або ж здобути його нове, символічне вираження. У сучасному літературознавстві виник окремий напрям, так звана архетипна критика, засновник якої — літературознавець Н.Фрай. В її основі — ідея літератури як “перетвореної міфології”, тому історія літератури розглядається не у загальноісторичному контексті, а як форма внутрішнього саморуху — “тотальної історії літератури” — особливостей видозміни міфологічних начал на різних етапах розвитку літератури. Відображення у літературному творі давніх міфологічних уявлень часто опосередковане через трансформовані форми поетичного переосмислення, зокрема через символ. Проблемою М. в літературі займалась українська символічна школа міфологів, а згодом 0.Потебня, який створив психолінгвістичну концепцію теорії літератури, в її підґрунті — ідея спорідненості психологічних основ творення слова, міфу й літературного твору. У сучасній літературі риси М. знаходимо в латиноамериканському романі (Г. Гарсіа Маркес, Х.Гастуріас), українському химерному романі 70-х (В.Земляк, П.Загребельний, В.Дрозд, О.Ільченко), у баладі (І.Драч, П.Мовчан, М.Воробйов, І.Калинець).