Метажанри (грецьк. meta — через, після; фр. genre — рід, вид) — типи змістово-формальних єдностей художніх творів, які співмасштабні всій історії культрури. Виділяються три М.: філософський, феноменологічний і типологічний як різновиди моделювання дійсності за основними жанровими носіями. Філософський М. — це твори, в яких відчутна художня настанова на пізнання сутнісних проблем буття, узагальненість часу і простору, превалювання узагальнених образів. У феноменологічному М. предмет художнього зображення — явище як таке, описане в єдності різних його сторін. Розвиткові феноменологічного М. сприяла зацікавленість особистістю як художнім феноменом. Це також було зумовлене посиленою роллю авторського начала в літературі XIX-XX ст. Медитативність і сугестивність — дві сторони цієї моделі, два способи осягнення й виявлення глибинних пластів людської душі — ментального та інтуїтивного. Все, що пов’язане з аналізом, логічною рефлексією, відноситься до галузі медитації. Все, що освітлене інтуїцією, дається як пульсація самого почуття, а змістовне значення слів стає другорядним і обумовлює виникнення сугестії (див.: Сугестивна лірика, Медитація). Виникнення самого терміну “феноменологічний метажанр” прямого відношення до феноменологічної школи у літературознавстві не має. Типологічний М. — група творів, предметом зображення у яких виступає особливе. Воно характеризує явище у його причетності до певної спільності (моральної, соціальної, ідеологічної і т.ін.) й у зіставленні зі спільністю іншою. У такій якості предмет пізнання виступає в публіцистичних та ліричних творах (див.: Публіцистична лірика, Сатирична лірика).