Мелодрама (грецьк. melos — пісня, drama — дія) — 1-У XVII-XVIII ст. у Франції й Італії — те ж саме, що й опера. 2. Із середини XVIII ст. — драматичний твір, в якому діалоги та монологи дійових осіб супроводжувалися музикою (“Пігмаліон” Ж.-Ж.Руссо, 1762; “Орфей” Є.Фоміна, текст Я.Княжніна, 1792 та ін.). 3. Різновидність європейської драми XIX ст., характерними рисами якої були: відверта морально-дидактична тенденція, гостра інтрига, гіперболізоване зображення пристрастей (“сльозливість”), прямолінійний поділ героїв на “добрих” і “злих”. Як жанр драматургії бере початок у міщанській драмі. Особливої популярності набула в часи французької революції 1789-94, суперечливо відобразивши собою потяг мас до Мистецтва та їхню ідейну й естетичну незрілість. У Росії М. з’явилась у 20-х XIX ст., проймалася монархічними тенденціями (п’єси Н.Кукольника, М.Полевого). В українській літературі XIX ст. побутово-етнографічні М. писали І.Гушалевич (“Підгоряни”), С.Воробкевич (“Гнат Приблуда”), О.Суходольський (“Помста, або Загублена доля”) та багато ін. Елементи М. наявні і в деяких п’єсах М.Старицького (“Циганка Аза”) та М.Кропивницького (“Дай серцю волю, заведе в неволю”). За поверховість характерів і змісту М. гостро критикували Г.-Е. Лессінг, М.Гоголь, М.Щепкін, І.Франко, І.Карпенко-Карий, П.Саксаганський. У сучасній критиці М. іронічно називають недосконалі п’єси, в яких глибина драматичних конфліктів підмінюється зіткненням банальних пристрастей.