Медитація (лат. meditatio – роздум) — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального і т.п. гатунку, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. М. — різновид феноменологічного метажанру. Їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб’єктивований ліричний герой. Основні опозиції медитативної лірики — “людина і суспільство”, “людина — людина”, “людина — особистість”, колізії морального характеру. Вона часто виступає як “контекст долі поета”. Для цілковитого розуміння цієї лірики (як, до речі, і філософської) важливий контекст творчості поета, його книги, збірки чи окремого циклу. На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою М. постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах — інтонації-роздуми. Взагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (інтравертивні), всередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби розчиняється в душі поета, стає невідчутним:

Нехай горить вогонь. Нехай горить.
Хай почекає час, аби в безчассі
я вдруге міг постати…

(В.Стус).

М. спостерігалася в ліриці Лазаря Барановича, Г.Сковороди, особливо в поетів-романтиків Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки, символістів початку XX ст. П.Тичини, > М.Рильського, М.Зерова, Є.Плужника, В.Свідзинського, Б.-І.Антонича, Л.Талалая та багатьох інших. У сюжетному аспекті М. — це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в людях, у якомусь життєвому явищі (В.Стус “Палімпсести”). Може виявлятись у власне М., у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою (Л.Первомайський), нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель з внутрішнім життям людини та ін.

Меню