Коломийки — жанр української пісенної лірики, яка генетично і ритмомелодійно пов’язана з однойменним народним танцем. За деякими версіями назва К. походить від міста Коломия — адміністративного та культурного центру Гуцулыцини. К. мають свою традиційну жанрову структуру: дворядкову ізометричну строфу, кожен рядок якої складається з 14 складів, має малу цезуру після 4-го та велику після 8-го складів і закінчується парокситонною римою. Силабічна схема К. — (4+4+6)2. Така традиційна віршова структура називається коломийковим віршем. Коломийкову строфу можна записати як чотирирядкову, якщо шестискладове коліно виділити в самостійний рядок. У такому вигляді коломийковий вірш найбільш поширений у літературних творах. Коломийкова строфа має чітку ритмомелодійну симетрію, У ній часто наявне не тільки кінцеве суміжне римування, а й внутрішнє, яке його посилює у різних варіаціях і разом з алітераціями та асонансами надає звучанню граційної легкості і мелодійності. Часто якась тема об’єднує низку К. і в такий спосіб виходить “в’язанка”, “віночок”:
Ой я ходжу при Дунаю та так си думаю:
Нема кращих співаночок, як у нашім краю.
Ой нема то, ой нема то, як руська країна,
Там співає коломийки кожная дитина.
Ой піду я в полонину та й в полониночку,
Там почую веселую рідну співаночку.
Співаночка-складаночка, дрібная дробина,
Така мила мому серцю, як мамці дитина.
К. охоплюють широкий спектр настроїв і переживань. Ліричне начало в них органічно поєднується з комічним — від добродушного гумору до гострої сатири. Яскрава образність, дотепність і лаконізм вислову зумовлюють використання усього арсеналу фольклорної поетики, особливо порівнянь, що сягають граничного рівня експресії:
А єк ми си смо любили, сухі дуби цвили,
А єк ми си розлюбили — зелені пов’єли!
Перші записи К. дійшли до нас з XVII ст. В.Гнатюк у 1905-07 видав унікальний тритомний їх корпус (4-й не закінчив).