Ілюстрація (лат. illustratio, від illustro — освітлюю, роз’яснюю) — зображення, яке наочно пояснює або доповнює будь-який друкований текст (карта, схема, репродукція), зокрема — тексти літературно-художніх творів. У книжкових ансамблях, що включають І., виникає змістова взаємодія між творами однієї форми суспільної свідомості — мистецтва, які належать до його різних видів (поезія і графіка, література і малярство тощо). Історія І. починається ще з ксилографічних І. у Китаї VI-VII ст. У рукописних сувоях пізньої античності текст не відділявся від І., фігури яких виносилися на поля та в проміжки між рядками. При формуванні листового кодексу І. незрідка займали цілі сторінки. Середньовічні ілюстратори часто вплітали фігурні зображення в ініціали, дещо пізніше в рукописну книгу вводили портретні, жанрові мініатюри. З винаходом книгодруку складаються так звані блочні книги, “книги-картинки”. У виданому з гравюрами А. Дюрера “Апокаліпсисі” (1498) І. конкурує з текстом. У І. Ренесансу й особливо бароко зображення насичується алегоричними і емблематичними деталями. Основна мета художника-ілюстратора полягає в тому, щоб допомогти читачеві-глядачеві у сприйнятті тексту. Ефективності пізнання змістової взаємодії поетики літературного твору з поетикою І. сприяє врахування ідеї історико-типологічних відповідностей. Оновлення графічної манери, перехід до контрастного штриха відбулися в українському книговиданні в 60-ті XX ст. завдяки пошукам І.Селіванова, творчості Г.Якутовича, С.Адамовича, В.Куткіна. Часом книга задумується як ілюстрована (видання сонетів Мікеланджело з репродукціями його малярських творів у перекладі М.Бажана, книжки-триптиху І. Драча “Київський оберіг” з гуашевими малюнками Ю.Кимича). Особливо значне місце посідає І. у виданні літературно-художніх творів для дітей, надто молодших вікових читацьких груп.

Меню