Ідилія (грецьк. eidyllion — замальовка, невелика віршова пісенька; зменш, від eidos — образ; мовою олександрійських учених — поетичний твір) — одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий, твір, в якому поетизується сільське життя. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (III ст. до н.е.), написавши збірку “Ідилія” — переважно гекзаметрами. Його ліричний герой — представник пастушого простолюду — контрастував із зіпсованим городянином, характеризувався надмірною чутливістю та статечністю. Традицію Теокріта продовжили в тогочасній Греції поети Мосх та Біон (II ст. до н.е.), в Римі — Вергілій, Кальпурній (І ст. до н.е.), Немесіан (III ст. н.е.). В новоєвропейській літературі І. поширилася завдяки руссоїстській концепції “повернення до природи”, особливо після появи “Ідилій” С.Геснера у 1756. Основні мотиви — безтурботне, щасливе життя дітей землі, їхнє гармонійне світовідчування. В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л.Боровиковський (“Подражаніє Горацію”), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів:

Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.
М’яко котили хвилі над полем у злотому морі,
Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник
Десь на леваді в сопілку, пасучи корову, дударив.
Раптом прийшло, зашуміло, мов буря осіння у пущі,
Й птиця, жар-птиця залізна майнула… Ревіли корови,
Плакали верби і вже не дзвонили в повітрі,
Плакала лунко сопілка — в сумі сивенький дударик

(О. Близько).