Художня правда — основне поняття теорії реалізму, яке характеризує ізоморфність створеного митцями світу з реальною дійсністю (відтворення життя у формах життя). Х.п. сумірна з правдою історії, але не є її копією. Відтворені чи витворені уявою письменника предмети, людські постаті, події є узагальненими, типовими образами, але залишаються правдивими чи правдоподібними. Більша чи менша віддаленість Х.п. від реального світу усвідомлювалася ще першим теоретиком теорії наслідування Аристотелем, який підкреслював, що історія показує те, що відбулося, а поезія — те, що могло відбутися за ймовірністю. У його “Поетиці” визначалися поняття гіперболи, літоти, які передавали факт перебільшення або применшення ознак реальних явищ у їх мистецькому зображенні, так само як поняття метафори, метонімії виражали розуміння зображення тих явищ за аналогією, подібністю чи кількісним заміщенням. Щоб пояснити специфіку мистецтва, яке, своєрідно наслідуючи довкілля, не зводиться до натуралістичного копіювання, теоретики літератури розробляли різні поняття і пропонували відповідні їм терміни (“художній світ”, “художній час”, “художній простір”, “естетична ідея” тощо). Рішуче відкидаючи міметичні ідеї, які все-таки затемнюють специфіку художньої творчості, феноменологи (зокрема Р. Інгарден) запропонували поняття інтенціональності мистецтва, подавали своєрідне розуміння естетичного предмета. Поняття Х.п. має відмінну методологоевристичну функцію у творах, виконаних у річищі засад модернізму чи авангардизму. Тому критики і теоретики літератури, які вважають, що Х.п. обмежена лише міметичною сферою, не сприймають таких творів, оголошують їх кризовими явищами, спотворенням суті мистецтва, відступом від законів творчості, хоч насправді треба говорити про альтернативний характер художнього освоєння Х.п.

Меню