Художній метод (грецьк. mеthodos — шлях дослідження) — зумовлений закономірностями раціональний спосіб осягнення та перетворення дійсності засобами мистецтва. Добре відомий з античної доби, зокрема у вигляді аристотелівської концепцї мімезису, використовуваний передовсім митцями раціоналістичних уподобань. Основна категорія радянського літературознавства, яке розглядало творчий процес не за його іманентною основою, а за спрощено міметичною схемою: відбір життєвих явищ, їх типізація та узагальнення, ідейно-естетичне оцінювання з позицій ідеологічних настанов, “добір” необхідних зображально-виражальних засобів задля зображення дійсності у художніх образах. Естетичний принцип витіснявся проблемою відображення та пізнання світу, з якою ототожнювався літературний твір, вимогою аналізу його за позалітературними, ідеологічними та соціологічними критеріями. Розмаїтий літературний процес розмежовувався на два антихудожні, класові річища — “буржуазне”, приречене на осудження, та “соціалістичне”, коли письменник до зображуваної дійсності додає сподіване, сприяючи цим немовби “збудженню революційного ставлення” до неї. Такий штучний розподіл багатопланового художнього руху, вчинений Максимом Горьким на Першому з’їзді радянських письменників у 1934 (очевидно, він спирався на досвід відомих своїм прагматичним ставленням до мистецтва російських “революціонерів-демократів”, зокрема В.Бєлінського, котрий “ділив поезію” на ідеальну і реальну), перетворився на канонічний зразок для радянської літератури. Спроби його підкоригувати, наповнити історичним змістом бодай за допомогою теорії “двох типів” творчості (романтичного та реалістичного) виявилися майже безрезультатними, тому що єдиним досягненням світового письменства вважався метод соціалістичного реалізму, який насправді виявився безперспективним псевдохудожнім утворенням, живленим позахудожніми джерелами, покликаним обслуговувати в естетичній формі інтереси комуністичної партії. Тому всі полеміки з приводу методу соціалістичного реалізму виявилися схоластичними, дарма що спиралися на діалектико-матеріалістичну доктрину. Часто поняття “метод”, аби надати йому вигляду життєвої повноти, ототожнювалося із напрямом як відносно стійким і повторюваним у певний період історико-літературного руху чинником. Однак Х.м., попри його догматичне смислове знецінення, має право на існування у своєму адекватному значенні, будучи способом художнього осмислення дійсності, притаманним і творчості окремого автора, і стильовій тенденції, і літературному напряму.

Меню