Герменевтика (грецьк. hermeneutikos — пояснюю, тлумачу) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов’язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами. Г. є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і в першу чергу історичних наук), які займаються писемними пам’ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. Основи Г. як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф.Шлейєрмахером (1768-1834). В.Дільтей (1833-1911) розвивав Г. як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою Г., за В.Дільтеєм, є “психологія, що розуміє”, — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного Життя. М.Хайдегтер (1889-1976) онтологізував Г.: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф.Шлейєрмахера, В.Дільтея, Г. стає “здійсненням буття”. Підтримує цю тенденцію учень М.Хайдеггера Х.-Г.Гадамер. Саме він став основоположником філософської Г., вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола. Звідси випливають тези Гадамера: 1) інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною; 2) розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора. Ці та ін. положення філософської Г. (а в 70-80 pp. нові положення сформулювали П.Рікер, Е.Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної Г. (Г.-Р.Яусс» В.Ізер та ін.), котра застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

Меню