Думка (дума) — жанр (вид) невеликої медитативно-елегійної (журливої) поезії, іноді баладного змісту, який був поширений у творчості українських письменників-романтиків першої половини XIX ст. та використовувався ними на означення народних пісень такого ж змісту у тогочасних фольклорних збірниках, наприклад, розділ І у “Русалці Дністровій” — “Думи і думки”, у Т.Шевченка — “Тече вода в синє море”, “Думка” (“Нащо мені чорні брови”), збірка А.Метлинського “Думки і пісні та ще дещо”, у М.Шашкевича — “Думка” (“Нісся місяць ясним небом”), цикл поезій М.Петренка “Думи та співи” та ін. Жанрова назва “Д.” (“Дума”) поширилася в Україні з XVIII ст. через близькі контакти з польською літературою (так званою українською школою в ній) та музикою. Вона вживалася тоді як авторське жанрове визначення частин лірико-оповідних музично-сценічних або інструментальних творів польських, українських та російських композиторів. У літературі термін “Д.” через свою нечіткість з часом використовувався рідко. Духовні вірші — віршована релігійна лірика, створювана, починаючи з XVI ст., представниками духівництва, учнями духовних шкіл, мандрованими дяками Чи лірниками. За основу бралися мотиви Святого Письма, апокрифи, житія святих тощо. Видатними авторами Д.в. у XVII ст. були Данило Туптало (зб. “Руно орошение”), Самійло Мокрієвич (зб. “Виноград домовитом благим насадженний”) та ін. Збірник І Максимовича “Алфавіт зібраний, римами складений од святих писань, з давніх речень, на користь усім чтущим, в правій вірі сущим” (Чернігів, 1705) мав понад 10000 віршованих рядків. Д.в. групувалися у відповідні тематичні цикли, присвячені Ісусу Христу, Матері Божій, Миколі-Чудотворцю та іншим, мовилося про протистояння земного і небесного, про пошуки шляхів до Божественної першосутності, Д.в., своєю стилістикою пов’язані з епічною, ліро-епічною та ліричною пісенними формами, зазнали впливу силабічної версифікації (XVII-XVIIICT.), а в XIX та XX ст. — нової авторської лірики. Вони часто використовувалися у шкільних драмах, їх виконували лірники. До цього жанру зверталися Т.Шевченко, Ю.Федькович та ін., нині — Є.Сверстюк та ін.