Декламативна поезія (лат. declamatio — вправи з красномовства)— переважно віршовані літературні твори, придатні для сценічного виголошення. У них яскравіше, ніж в інших, виражені відповідні стилістичні прийоми, риторичні фігури, логічна композиційна тріада — теза, антитеза, синтез. Виникла у Стародавній Греції. В Україні культивувалася з кінця XVI ст. у братських школах, де риторику викладали разом з піїтикою і були обов’язковими вправи проголошення “орацій” (промов) та складання і декламування віршів. Тодішнім зразком Д.п. є відомі “Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного” Касіяна Саковича (1622). Д.п. має тривалу історію розвитку в період бароко, класицизму, зазнала якісно нових змін у новій українській літературі, коли літературні твори стали елементом, різноманітних концертних програм на урочинах, зібраннях, фестивалях. Це викликало потребу в спеціальних збірниках-декламаторах, що їх видавали в Україні і в країнах поселення українців, наприклад, “Розвага” (К., 1908), “Сніп” у 2 т. (Вінніпег, 1938) та ін. У свій час організатор літератур   і. но-музичних програм для відзначення історичних, церковних” дат національного календаря, Шевченкових роковин М. Лисенко високо цінив Д.п. і заохочував до неї Лесю Українку, В.Самійленка, Б.Грінченка та ін. Високі декламаційні якості мають поезії патріотичного та сатирично-гумористичного змісту Т.Шевченка, І.Франка, С.Руданського, М.Старицького, Б.Грінченка, Лесі Українки, М.Вороного, О.Олеся, В.Симоненка, Д.Павличка та ін. Характерною прикметою високохудожніх декламативних творів є логічний пуант, що нерідко звучить як крилатий вислів:

Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: “Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!”

(І.Франко).