Буддизм (санскр. buddha — просвічений, пробуджений) — найдавніше релігійно-філософське вчення, що проповідує звільнення від страждань шляхом припинення бажань і досягнення “вищого просвітлення” — нірвани. Засновник Б. — Сідхартха (VI ст. до н.е.), котрий став Буддою (“Просвітленим”). Вчення було реакцією на брахманську релігію, проголосило рівність усіх, незалежно від касти і стану. Згодом відбулося його зближення з індуїзмом. Б. завдяки ченцям-місіонерам поширився по всій Південно-Східній та Центральній Азії, захопивши частину Сибіру. На початку н.е. Б. розмежувався на дві великі гілки: хінаяну (мале колесо закону) та махаяну (велике колесо закону). Релігійно-філософська література Б. унікальна за масштабністю та різноманітністю. Вона включає твори мовою палі, санскриту, а також тібетською, китайською, японською та ін. Основне ядро палійської літератури — буддійський канон “Тіпітака” (“Три кошики вчень”), складений між V і III ст. до н.е. Він має три відділи: Віная, Сутта і Абхідгамма. Перший відділ — “Віная-пітака” — містить правила поведінки, обов’язкові для членів буддійської громади. В свою чергу “Віная-пітака” складається з трьох частин: “Сутта-вібханга”, “Кхандхака”, “Парівара”. Другий, найбільш знаменитий відділ “Тіпітаки” — “Сутта-пітака”. Ця частина Канону містить у собі прозаїчні діалоги, віршовані уривки, легенди, афоризми. “Сутта-пітака” складається з п’яти частин — нікай. Особливе значення в літературно-художньому відношенні має п’ята частина — “Кхуддака-нікая”. Ії складають шедеври буддійської прози і поезії (15 самостійних творів). Найвизначнішими з них вважаються “Дгаммапада”, “Сутта-ніпата” і “Джатаки”. “Дгаммапада” — одна з найпопулярніших книг у країнах поширення Б. Вона містить 423 вірші-афоризми, розділена на 26 глав. Основні теми цих віршів — добро і зло, старість і смерть, мудрість, щастя. “Сутта-ніпата” — одна з найстаріших частин Канону. Ця книга описує епізоди з життя Будди, його проповіді про подолання егоцентризму, захланності, ненависті. “Джатаки” — це зібрання близько 550 оповідань, легенд, казок про попередні існування Будди. Це найбільш сюжетна частина Тіпітаки, в якій помітний сильний вплив фольклору. Кожне оповідання в “Джатаках” починається із вступу, де повідомляється про обставини життя Будди, які змусили його розповісти чергову історію про переродження. В оповіданнях використані традиційні для індійської літератури прийоми: поєднання віршів і прози, обрамлення, участь тварин, що говорять і діють, як люди. Третій, останній відділ буддійського Канону, складає “Абхідгамма-пітака”, у якій у метафізичному та етико-психологічному ракурсах розглядається проблема дгамми. “Абхідгамма-пітака” складається з семи трактатів, у яких піднімаються ті чи інші проблеми буддійської філософії. Іноді в Канон мовою палі включають “Мілінда-паньху” (“Питання царя Мілінди”) — шедевр індійської прози. Це діалог між буддійським наставником Нагасеною і грецьким царем Менадром, який правив у долині Гангу в II ст. до н.е. З початку н.е. мовою буддійської літератури став санскрит. Канонічна література на санскриті відома недостатньо і представлена найчастіше у фрагментах (“Махавасту”, “Лалітавастара”). До найдавніших санскритських текстів належить “Аштасахасріка-