Архетип (грецьк. arche — початок і typos — образ) — прообраз, первісний образ, ідея. За Платоном, — це “ейдос”, образ, що осягається інтелектом, за Блаженним Августином, — споконвічний, наявний в основі пізнання образ. Термін у різних системах духовної діяльності має відмінне понятійне наповнення : у текстології – найдавніше спільне джерело всіх наступних копій, переробок (переважно рукописних списків); у лінгвістиці — вихідна форма слова для пізніших утворень; у психології — прадавній взірець (абстрагована від конкретних ситуацій ідея) колективної, збірної підсвідомості, який існує одвічно у свідомості людства і, передаючись з роду в рід, від покоління до покоління впродовж тисячоліть, у кінцевому підсумку мотивує вчинки і дії людини. А. актуалізується і виявляється в різних сферах духовного життя і поведінки людини через символи, образи уяви, які мають прихований сенс і потребують відповідного тлумачення. Особливого значення А. набув в аналітичній психології К.-Г.Юнга, де він співвідноситься з несвідомою активністю людини, хоч і не визначається нею. А. закладений в основу чуттєво-настроєвих комплексів, визначаючи їх автономію, найяскравіше постає у міфах, фантазіях, снах, галюцинаціях, художній творчості тощо у вигляді спрадавна стійких мотивів та асоціацій, названих Юнгом “архетипічними ідеями”, що існують поряд з інстинктами. Це вроджені психічні структури, зосереджені в глибинах “колективного несвідомого”, які закладають підвалини як специфічно національної, так і загальнолюдської символіки. Людська душа має в собі розмаїті А.: тут і апріорні умови інтуїції, і первісні форми осягнення довкілля та внутрішнього світу, і позачасові підстави думок і почуттів, відображені у багатстві міфологічних тем, і колективний осад історичної минувшини, закарбований в етногенетичній пам’яті і тому наділений архаїчною прикметою. Різні вчені розглядають А. стосовно своїх концепцій: уподібнюють до тих мотивів, образів, які походять від міфів, ритуалів тощо (Н.Фрей), розширено тлумачать поняття А., твердячи, що в поезії А. — це ідея, персонаж, акція, об’єкт, випадок, що охоплює найбільш суттєві риси, які є первісними, загальними, універсальними і виявляються критиками шляхом зіставного аналізу з міфами і ритуалами (Б.Романенчук), А. розглядаються як одне з потужних і невичерпних джерел літератури та мистецтва, як, скажімо, А. лісу і землі в повісті Ольги Кобилянської “Земля”, А. лісу і міста у ліриці Б.-І.Антонича, А. степу у творчості Т.Шевченка чи Є.Маланюка і та ін. Ці та аналогічні А., випливаючи на “поверхню” свідомості у формі літературного твору, актуалізують всезагальні стрижневі ознаки, іманентно притаманні національній ментальності і водночас людському родові. В українському літературознавстві, яке до проблеми психоаналізу зверталося ще у 20-30 XX ст. (С.Балей, В.Підмогильний), інтерес до А. відновлюється наприкінці 80-х — на початку 90-х.

“Архив Юго-Западной России” — повна назва: “Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе” (1859-1914, всього 35 томів). Виходив у Києві. Крім матеріалів економічного, правового, релігійного ґатунку, тут були і літературні пам’ятки (“Синопсис”, “Ліфос” та ін.), листи і твори Іова Борецького, Данила Братковського, Івана Вишенського, Інокентія Гізеля, Опанаса Кальнофойського, Георгія Кониського, Захарії Копистенського, Сильвестра Косова, Івана Максимовича та ін.