Антироман — жанровий різновид французького модерного роману другої половини 40-70-х XX ст. Його представники (Наталі Саррот, А-Роб-Грійє, М.Бютор, К.Симон та ін.) опиралися на філософсько-естетичну систему екзистенціалізму і відтворювали розірвану свідомість особи, стан її відчуттів та вражень. В А. немає “відображеної дійсності”, конфлікту, сюжетних колізій, зав’язки чи розв’язки, немає героя, його вмотивованих вчинків, емоцій. Термін вперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Наталі Саррот “Портрет невідомого” (1947). Ф.Моріак використовував термін “Новий роман”. Відомий дослідник А. Б.Бенго у післямові до твору С.Беккета “Молой” (1951) розкрив мету А.: “Вона полягає не в тому, щоб пояснювати […]. Романісти уже не створюють “персонажів”, не відображають більше “фабул…” В естетиці А. важливе місце посідає експеримент: традиційна класична техніка розповідної прози усувається, натомість застосовуються прийоми безгеройної і безфабульної розповіді. Виник жанр, де йдеться про способи написання твору, — “роман про роман”, “передроман”, що складається з міркувань автора, як він пише чи як його слід було б писати, щось середнє між есе і романом (“Ревнощі”, “У лабіринті” А.Роб-Грійє; “Золоті плоди” Наталі Саррот). А. протиставляє себе і в аспекті змалювання людини за зразками класичного роману. Внаслідок цього структура роману А.Роб-Грійе виповнюється нагромадженим зображенням самоцінних речей, важливих не тим, чиї вони, а тим, що вони існують. Речі у його творах панують над людьми. І сама людина перетворюється на річ, Цей напрям називають “школою речей”, шозизмом (від франц: chose), тобто фетишизацією предметів, нібито важливіших і стабільніших за людину, наділених містичною владою над спустошеною особою і тому усунутою із центру роману, очищеного від людських емоцій та ідей. Іншу жанрову структуру роману використовує Наталі Саррот — “напіврозмову”, потік свідомості, “тропизми”, внутрішню діалогічну стихію підсвідомого тощо. Вона підкреслює невірогідність малюнка, що претендує на відтворення рухомої дійсності, бо писати слід про незавершені порухи душі: тільки вони справжні. А досягнувши свідомості, вони костеніють в оманливих і звичних формулюваннях. М.Бютор створив поліфонічні тексти, передавши мозаїку сприймань, охоплень, роздумів, що витворюють своєрідну “міфологему” певної цивілізації. За допомогою цих прийомів письма такі неороманісти, як М.Бютор (“Зміна”), К.Симон (“Дороги Фландрії”), Наталі Саррот (“Чи чуєте їх?”), досягли змістової майстерності. Але деякі письменники, як Ф.Соллерс, Ж.Рікарду, з їх “новим романом” зазнали творчої поразки: абсолютизована відмова від духовного світу людини обернулася суцільним шозизмом.

Меню