Амебейна композиція (грецьк. amoibdios — взаємний) — будова художнього твору за принципом смислового та синтаксичного паралелізму, повторення композиційно важливих частин (фрагментів, образів, стилістичних прийомів тощо), де обидві теми викладаються, набуваючи особливої ускладненості та контрастності, почергово:
Загорнуте у сутінки обличчя,
мандрівки серед пожовтілих гір…
(Такі осінні, суто романтичні
рядки собі лягають на папір).
Подекуди листочки, наче ноти.
По них і награвав вітерець…
(Нечистий шепче:
— Кинь пусте молоти,
Зелений змій виля хвостом, як пес).
Вплітаються назовсім у волосся
липкого павутиння ниточки…
(Та голова наполовину боса,
а як далеко ще оті вінки).
[…]
І клоунів розмови безтолкові
приглушує мелодія дощів,
(Рудий регоче, білий хмурить брови
усе життя у кожного в душі)
(В Кожелянко).
Композиція амебейного вірша складається за принципом паралельного розвитку двох мотивів; має різні форми. Подеколи у другому рядку такого вірша у дещо зміненому вигляді повторюється Мовлене у першому:
Серед поля попід небом жито жала.
Жито жала попід небом серед поля.
Вітер віяв, сонце гріло, дожинала.
Дожинала, сонце гріло, вітер віяв
(О. Олесь).
А.к. була започаткована в Елладі, зокрема при діалогічному виконанні пісень. Такі тенденції спостерігаються і в українському фольклорі (“А ми просо сіяли…”).