Давай ти не будеш сьогодні іти,
давай ти залишишся на чашку чаю?
Хоч присмак і запах вже будуть не ті,
але це пусте.. ,,А можна спитаю?,,
Ти впадеш на ліжко, лицем у подушку
і потім притиснеш одною рукою
мене, а в другу ти візьмеш ватрушку
й промовиш : ,,питай!,, на нотці спокою.
Я поверну погляд до твоїх карих очей,
а ти зосередишся на смачній страві.
Я ніжно опущу голову тобі на плече
й відкрию вуста у німім запитанні..
І так й не промовлю, а тільки закрию
повіки на мить, й розгубитись дозволю
собі, адже в принципі питань половину
задала б від смутку, із почуттям болю.
І уявила, як я в великій просторій кімнаті
чи буде це спальня, чи може вітальня
і лампи, і кольори стін чого тільки варті
мене міцно дух захопити заставлять!
і раптом по шкірі пробіжить током
від рук твоїх дотик, що мене вивів з коми,
ми будемо рухатись одним лише кроком,
щасливі, що близько, байдужі до втоми.
Я стану на ноги тобі, як мала дитина,
ну знаєш, як син стає на стопи батька?
так будем ходити, та вибач невинна,
що важу не стільки, як в баньці таранька…
А потім я буду стояти на кухні…
і ти овочі будеш до борщу нарізати
такими чіткими твої будуть рухи,
захоплено буду спостерігати..
коли ти помітиш, ти кинеш ту справу
й потягнеш у танець, немов божевільний!
ми буде сміятись, байдужі до страви,
хай буде без нас все кипіти, варитись!
А потім я візьму тебе до моєї бабусі,
поїдем далеко, літаком, поїздом, океаном
і божа корівка присяде на твоїм вусі,
щоб виразить щастя нам слів буде мало…
Я буду кричати під дощем у коханому Відні,
про те як мені пощастило з тобою!
А ти пристрасно поцілуєш у Львові ріднім,
й промовиш: ,,Без тебе не став би собою,,
А потім ми будем сидіти у полі, яке я люблю…
я на траву ляжу й відчую цей запах
природи…а потім серед колосків жита знайду
тебе, такого прекрасного у літніх шатах.
А потім навчиш кататись на велосипеді!
Ти будеш сміятись через це з мене постійно!
На них ми поїдемо якось в Нью-Делі,
шукатимемо від тайфуну зливи покрівлю..
Одного дня, ми просто підійдемо до мами
з такими серйозними мінами на обличчі,
і ми скажем так, що серце у п’ятки упаде
і мама дивитиметься таки мені в вічі..
А потім я буду в весільному платті,
така вся прекрасна з тюльпаном в волоссі..
Священника послуги тоді будуть платні
тому із жарту(мов грошей немає!)підемо босі…
Я знову укотре у очі загляну твої хороші,
Я бачитиму там своє життя, побачу довіру,
згадаю як ми їздили разом до Польщі,
і грали на гітарах, а потім навчалися ліри..
і потім ти палко мене таку поцілуєш,
тому, що всі ,,гірко,, кричатимуть збоку.
І ти, як і я, ніколи-ніколи ніяк не забудеш
поставлені роги тобі мною на смішнім фото.
а потім ще буде багато пригод і чудес,
що будуть за нами наглядати постійно,
і нас берегтимуть янголи із небес,
і ми будем жити..так довго й повільно..
Я буду приходити з роботи й готувати
вечерю на двох, макарони чи рис…
і ти будеш стомлений за столик сідати
і задовільняти любий мій каприз..
із-за якихось дрібниць ми будем сваритись
на те й перешкоди, щоби їх долати.
Та потім ми швидко будем бігти миритись,
бо довго не вміємо ми ображатись..
ми будем базікати по телефону як діти
в трамваях, на зустрічах по роботі, в ресторанах!
І будемо вірити в диво, поширювать міти,
що можна затримати у серцях перший спалах..
Ми будем так близько, як не були ніколи,
Відчуємо, як розлились у меді любові
поїдем банально в Макдональдс – дві коли!
І МакМеню..- прошу – та будьте здорові!
А одного дня зберемо ми сім’ї’ і близьких
і всім оголосим, що буде нас троє!
і серед тих криків, й поклонів пренизьких
втечемо кудись від усіх..тільки двоє..
Ти будеш до мене тулитися носом,
я буду сміятись, ти ж може лоскочиш?!
волосся плести будеш моє у коси
і скажеш крім мене нікого не хочеш…
А потім, після довгих мук, після сну
я бачитиму щось мале в медсестри..
і я зрозумію: нікуди більше я не піду
без моєї кровинки, такої самої, як ти..
я буду дивитись так довго і ніжно
і сльози на очі будуть навертатися…
Мені буде сумно водночас і смішно,
мені схочеться плакати,й водночас сміятися..
Ну, очі у тебе! Такі ж таємничі й карі
весь в тата пішов, весь світиться сонцем!
На руки подам тобі цього ,,Мауглі,, –
Цей сенс, мов в темній кімнаті віконце…
Розплющила очі, ти вірно чекав.
Не порушуючи тишу, напевне, хвилинну,
ти віддано й твердо для мене мовчав…
Ну так! спитати щось повинна важливе…
А я лиш сказала: ,, Давай ти не будеш сьогодні іти?,,
міцніше обняв й промовив:,,Звичайно,,
і я посміхнулась закохано, вірно, так схоже, як ти:
щоб виразить щастя нам слів буде мало…
автор: Януся Яворська