Компанієць Лідія – Полечко моє (Збірка)
1975 рік, видавництво «Веселка»
ЙДУ Я ПОЛЕМ-ЛУГОМ
Сонячні зайчата бавляться в кущах,
І від тих зайчаток миготить в очах.
Гомонять билинки, теплі та живі…
Йду я полем-лугом по розмай-траві.
А мене стрічає жайворонка спів,
А мені ромашки тільки кив та кив…
Росонька іскриста впала на зело.
Три доріжки різно в’ються за село,
І мене гуляти кличе далина…
Ой, яка ж то гарна рідна сторона!
Ген колгоспна нива. Їй немає меж,
Їдеш — не об’їдеш, оком не сягнеш:
Аж до виднокраю йде вона звідціль.
Скоро-скоро жниво розпочне артіль…
Мають в небі крильми степові орли,
Соняхи до сонця голови звели;
Золотисте просо тягнеться у вись,
Кавуни та дині зав’язком взялись,
І шумить колоссям буйна ярина…
Ой, яка ж то гарна рідна сторона!..
ДУМА ЛАНКОВОЇ
Присвячується К. В. Твердохліб—Герою Соціалістичної Праці, ланковій колгоспу «Більшовик» Валківського району Харківської області
Поленько моє, колгоспне поле!
Я люблю тебе у всяку пору:
В дощ люблю — і з дощика радію,
Він тебе напоїть і умиє.
Взимку, як ти сховане під кригу,
Я прошу у хмар: — А дайте снігу! —
Щоб вологи вдосталь ти дістало,
Щоб весною зерно проростало.
У посуху, у скрутну годину,
Я тебе жалію, як людину,
І з душі твоє сприймаю горе:
Ти смутне, скалічене і хворе…
Ти — живе, моє колгоспне поле!
Я люблю тебе у всяку пору.
А найбільше влітку, в дні погожі,
Ти тоді на зелен-килим схоже.
І лежиш — безмежне та безкрає,
Сонце тебе гріє-вигріває.
Теплий вітер грає колосками,—
Так би і торкнулась їх руками:
Колоски — майбутні урожаї,
Хліб трудящим людям і державі!
БУХАНЕЦЬ
Переливчасто гуркоче
Трактор на лану:
Ллється, ллється із сівалки
Зерно в борозну.
Проросте воно й запахне
Полем, чебрецем,
Стане в мами під руками
Теплим буханцем.
Дасть мені матуся скибку:
— Хлопчику, гляди,
Ти ж на вулицю гуляти
З хлібом не іди!
Бо упустиш ненароком,
Стопчеш чобітьми.
В буханець отой пахучий
Душу вклали ми;
Не спочили, недоспали
Влітку й восени.
То ж не кривди хліба, синку,
Крихти не зрони!
ДОВГОЖДАНИЙ ДОЩ
Періщить дощ, як із відра,
Пливуть по небу хмари сиві.
Давно дощу піти пора —
Його заждалися посіви!
Кричу я: — Зливо, йди в степи!
Тобі ми дуже, дуже раді! —
А брат: — Гарненько покропи
Жита у татовій бригаді! —
А я: — Помчи на баштани!
Шуми, дзвени безперестанку! —
А брат: — З баштану заверни
На буряки — до мами в ланку!
А я: — Не гайся покропить
Квасолю й моркву на городі! —
А баба нам: — Ой, не кричіть,
Бо дощ злякаєте, та й годі!
ВЕЧІР У ПЕРЕДЖНИВ’Я
Синій присмерк огортає
І поля, й луги…
Молоком, духмяним сіном
Пахне навкруги.
Спати вклалися телята,
Коні-стригуни.
Перша зірка вечорова
Сяє з вишини.
Гасить мама в хаті світло,
Двері — на гачок.
Ми з молодшою сестрою —
В ліжка — й на бочок.
Все поснуло…
Завтра вранці
Людям — на жнива.
Тиша… Тиша…
Навіть чути,
Як росте трава…
ДУБОК
Молодий і лагідний Дубок
Під весняним дощиком промок
Обтрусився, глянув на хмарки,
Випустив рожеві два листки
І завзято, хоч малий ще зріс,
Вітрові устав напереріз:
— Не пущу на житокй пшениці,—
Висушиш ти, Вітре, корінці!
Засміявся Вітер на Дубка,
Не злякався Вітер малюка.
Кличе Бурю: — Буре, закрути,
Забіяці віку вкороти!
І летить
На чорному коні
Чорна Буря
В чорному вбранні!
Чорні хмари небо облягли,
Трави захитались, полягли…
Крутить Буря, не вщуха й на мить,
Гне Дубка,
А він собі стоїть!
Шелестить листками: — Не біда!
Он крізь хмари Сонце прогляда!
А ХТО КОГО ПЕРЕЖЕНЕ?
Достигла урожайна нива…
Один за одним навздогін
Збирають жито клопітливо
Два комбайнери — батько й син.
Уже від спеки і напруги
В обох намокли сорочки.
Стіною, аж до виднокругу,
Стоять вусаті колоски.
У бункер ллється спозарання
Зерно, добірне та масне.
І стежить люд за тим змаганням:
— А хто кого пережене?
І навіть жайвір пустотливий
Не криє захвату свого:
Дзвенить, злетівши понад ниву:
— А хто кого? А хто кого?
ЛИСТ ВІД ТАТА
Я листа від тата розгорну,—
І побачу синю річку Бію,
Серед степу юрту повстяну,
Ковилу, що ген-ген даленіє.
Я побачу невідомий край —
Сиві гори та гірські озера…
На підмогу запросив Алтай
З України тата-комбайнера,
Бо такий вродив там урожай,
Пшениці такі рясні та гожі,
Що із ними сам один Алтай
Ну ніяк упоратись не може!
Тато між алтайцями, як свій,
Їхні звички й мову розуміє.
Він живе у юрті повстяній
Просто неба біля річки Бії.
Там татусь — хазяїн, а не гість:
Хліба змолотив аж цілі гори,
Бо земля колгоспна — наша скрізь,
Спільні в нас засіки та комори…
Думкою із хати я сягну
До степів небаченого краю,
Знов листа з Алтаю розгорну —
І неначе в тата побуваю.
ВЕЧЕРЯ
За високу гору
Сонечко зайшло.
Сутінки поволі
Впали на село.
Засвітились в небі
Зорі-ліхтарі…
Повернули з поля
Наші трударі.
Жнивували люди
З ранку до темна.
Сіли до вечері —
Ой, смачна ж вона!
Борщ такий добрячий!
Перець — аж пече!
Тільки й чути:
— Бабо!
А насипте ще!
ПІСЛЯ ДОЩУ
Дощ прошумів — немає і сліда,
І лиш веселка — з краю і до краю —
Допитлива, цікава, молода,
Із неба землю пильно розглядає.
А на землі — земні ідуть діла:
Гуркоче трактор — хлопці сіють жито.
І нива від серпневого тепла
Немов серпанком синім оповита.
Блищать билинки, наче від роси,
Від дощику, що скінчився допіру.
І стільки в цій картині є краси,
І щирості, і спокою, і миру…
БРИГАДИР
Чи спекота,
А чи сльота,
Чи дрібен дощик сіє,—
Бригаду в поле Гнат веде,
Як третій півень піє.
Ніхто, ніхто їй лад не дасть,
Крім парубчини Гната!
Накаже людям бригадир:
— Тут — сіять, там — орати;
На трактористів позирне
Веселим чорним оком:
— Дивіться, друзі, не лишіть
Огріхів ненароком!
Пшениця в Гната — отака!
І жито рясно родить,
Бо любить землю бригадир,
Бо щирим серцем робить.
Хлопчини в нашому селі
Нема йому під пару:
По сорок центнерів зерна
Збирає Гнат з гектара!
Це на пуди Переведи,—
Не злічиш ти ніколи,
Аж доки трохи не підріс
Та не пішов до школи!
КОРОЛІВНА.
На нараду до столиці,
Пораненьку-рано,
Молоденька, милолиця
Прибула Оксана.
Дві коси над головою
Золотавим німбом.
Смаглі руки ланкової
Пахнуть степом, хлібом.
На кофтині орден видко —
За врожаї зерна…
Йде вона, полтавська квітка,
Впевнено і твердо.
По Хрещатику ступає,
Як в своїй господі,
Гордо голову тримає,—
Королівна — й годі!
…Із ходи людину знати,—
Кажуть хлібороби.—
Сунуть млявою ходою,
Тягнуть ногу за ногою
Ледарі й нероби.
Хто ж працює із душею,
Пристрасно і ревно,—
Ходять рідною землею
Гордо, твердо, певно!
ДАЙТЕ РАДУ, МАМО!
Я тварин усіх люблю,
Та не знаю й досі,
Чи свинаркою мені
Працювать в колгоспі?
Чи теляток та бичків
Порати-глядіти?
Чи раненько уставать
Та корів доїти?
І овечок я люблю,
І ягнят так само…
— Мамо, де ж мені робить?
Дайте раду, мамо!
А матуся: —Дороге,
Золоте дівчатко!
Не хапайся,
Не спіши,
Вирости спочатку!
ЩО В СВИНАРНИКУ ЗА КРИК?
Що в свинарнику за крик?
Що за ахи-охи?
Поросяток відняли
Від Ромашки-льохи.
— Поросятка, не кричіть,
Киньте ваші штуки!
Ви ж потрапили, малі,
До Настуні в руки.
А вона — моя сестра,
Клопітна й завзята.
Тож ростуть як із води,
В неї поросята:
Кожне збільшує вагу
В день на грамів двісті,
Бо в Настуні досхочу
Є що пити-їсти.
Не кричіть, не верещіть,
Годі, годі, паці!
Гляньте, чисто й гарно тут,
Наче у палаці!
Настя постелі м’які
Вам постелить зрання,
Поведе на моціон,
Тобто на гуляння;
Дасть і моркви, і трави,
І вівсянки-каші:
Не бездомні ж ви якісь,
А колгоспні,
Наші!
РОБОТЯЩІ РУКИ
А чи рано, а чи пізно,—
В кузні чуть залізний грім.
Тут у нас завжди завізно —
Всім потрібен дядько Клим.
Мовчазний, скупий на слово,
Коваля старого син,
У підкови, як в обнови,
Зодягає коней він;
Наче лікар, без утоми
«Хворі» лагодить плуги.
А на черзі до «прийому» —
Молотарка без «ноги»…
Мов саме вугілля в горні —
В дядька Клима руки чорні.
Всім стають вони в пригоді,
Роботящі та легкі…
Поважають у народі
Чорні руки отакі!
НАШ ВАСЬКО
Лунають в нашій хаті
І музика, і сміх.
Гостей — нема де сісти
Старих та молодих.
Уся рідня-родина
Зібралась звідусіль:
Із Києва приїхав
Сьогодні наш Василь.
Він інститут закінчив,
Він агрономом став.
Він буде працювати
В селі, де виростав.
Очей не зводить мама
Із старшого синка.
Тече поміж гостями
Розмова про Васька:
Ну й вимахав хлопчина,
Мов явір у дворі!
А ще тримав недавно
Штанці на очкурі!
Хлопчину не впізнати! —
Пишається рідня.
На вроду і на вдачу —
Орел — не орленя!
Тямущий, роботящий,
І землю любить він! —
А тато гордовито:
У мене вдався син!
І в мене внук удався,—
Дідусь на те в одвіт.—
Не знає переводу
Колгоспний славний рід!
…А баяністи грають —
Не всидіти ніяк!
А хлопці-трактористи
Вистукують гопак.
А ланкові співають:
«Ой на вгороді хміль».
Із Києва приїхав
Сьогодні наш Василь…
ВІВЧАРІ
Вівчарям замало треба:
Зелен луг — ряденце,
Та сопілка ясенева,
Калинове денце;
Та із їжею торбина:
Сало, солі дрібка,
А до солі — цибулина,
Хліба добра скибка!
Всеньке літо я вівчарю
З дідом Купріяном.
Ми пасам колгоспні вівці
За старим курганом.
Із світання до смеркання
Ми — на вольній волі.
Як же гарно, як же любо
Літечком у полі!
Щедре сонце зігріває
Кожну квітку й гілку.
Дід, буває, задрімає —
Я беру сопілку
І пасу овечки білі,
А сам граю стиха,
Бо сопілка в нашім ділі —
То найперша втіха!
ПІДПАСОК
У Климка — сорочка біла,
Батіжок через плече.
Сонце землю так нагріло,—
Навіть п’ятам гаряче!
В холодочку під кущами
Клим поснідав нашвидку.
Із дідами-пастухами
Він корів пасе в лужку.
Віє вітер із діброви,
Спіють дині й кавуни…
Неквапливо йдуть корови —
Вже напаслися вони.
Знає хлопчик їхні звички,
Вивчив навіть їхнє «му-у»:
Му-у! — водички,
Му-у! — травички,
Му-у! — не доять нас чому-у?
Пастушатко діловито
Хвиська довгим батогом.
Забреде Красуня в жито —
Перейме її бігом;
Голубаню, Чарівницю
Із баштану заверне:
Замахнеться для годиться,
А не вдарить, не кляне.
Не відійде й на хвилину
Пастуша від череди.
— Нам росте хороша зміна!
—
Посміхаються діди…
Близько серпень… В лісі й полі
Скоро стишаться пташки.
Незабаром в милій школі
Хлопчик сяде за книжки.
Дев’ять літ йому минає,
Перейшов він в третій клас.
…В річку сонечко сідає,
Літній день згасає…
Згас…
ГАННА КУЗЬМІВНА
Ганна Кузьмівна в артілі
Здавна порає телят.
Погляд в неї добрий-добрий,
Вік у неї довгий-довгий,—
Щось уже за шістдесят.
Та про пенсію-спочинок
Їй, гляди, не натякай:
Розгнівиться, розкричиться,—
Хоч світ за очі тікай!
Дріботить навколо неї
У телятнику щодня
Норовлива,
Вередлива,
Метушлива малечня.
Кожне має власну вдачу:
Є тихенькі — новачки,
Є спокійні, є горлаті,
Є бешкетники завзяті,—
Це — вгадали ви — бички.
Кожне мукає-волає:
На прогулянку веди!
Дай-но крейди!
Дай-но солі!
Дай-но свіжої води!
Те — куняє: хоче спати,
Те — бажає дибки стати,—
Спробуй всім їм догоди!
…Уночі, коли заграють
В небі зорі-мигунці,—
Спить вгодована худібка
На духмяному сінці.
А телятниця пильнує,
Рук дбайливих не згорта…
Не кажи ж їй про спочинок
У її старі літа!
ДАЧНИК
(Оповідання)
Була у нас пригода:
Із міста до села
Спочити на природі
Родина прибула.
А в тій родині — хлопець.
Ми всі — до нього враз.
— Як звуть тебе? — питаєм.
— Миколкою… А вас?
— Це Васильок, це Сава,
Я — Гнат, а то — Гордій.
Гайда гуляти з нами!
— Ходімо. Я — радий!
І ми ведемо гостя
На поле та на луг.
Цікаво, пильно-пильно
Він дивиться навкруг.
Це що цвіте — жоржини?
Про соняхи пита.
Які високі трави! —
Киває на жита.
Ой, оси! — він гукає
На бджілок золотих.
А ми ідемо поряд,
Ледь стримуємо сміх.
Коли ж корів колгоспних
Назвав хлопчак «воли»,—
Ми реготом зайшлися,
Аж долі полягли!
— Ой! Ха-ха-ха! Ну й дачник!
— Ха-ха! Ну і дивак!..—
Нахмурився Миколка,
Почервонів, як мак…
Йдемо ми далі й далі
По стежці польовій. П
обачив Коля трактор,—
Спинився, наче стій.
— Потіха, хлопці, буде,—
Шепоче Васильок.—
Він зараз запитає:
«
Це бричка чи візок?”.
А я шепчу: — Будь певен,
Такого наверзе! —
І раптом Коля каже:
— О! Трактор ЕМ-ТЕ-ЗЕ!
Нова модель. Остання…
А хто з вас, хлопці, зна,
Яка у цій машині
Будова двигуна?
Звертається до Сави:
— Не скажеш ти, бува? —
Ми так і остовпіли:
Ого! Оце дива!
— Двигун…— почав був Сава, —
Двигун… він…— тик та мик.
І замовчав одразу,
Мов проковтнув язик.
Миколка ледь всміхнувся
І знову запитав:
— Скажіть, а хто з вас знає,
Що значить «феросплав»?
А що таке «конвертер»?
Які є чавуни?
І що воно за штука
«Розмельні бігуни»?
«Каркас», «литво у кокіль»,
«Модель», «вагранка», «шлак»? —
І чеше, чеше далі,
Не спиниться ніяк!
В нас мову відібрало:
Ну й «дачник», ну й «дивак»!
Питаємо нарешті,
Коли він ледь простиг:
— Де, Колю, ти набрався
Премудрощів отих?
Ніколи зроду-віку
Не чули ми про них!
Всміхнувся Коля вдруге:
— У батька я учусь:
Працює на заводі
Ливарником татусь.
Для тракторів, комбайнів,
Для будь-яких машин
Деталі й запчастини
Виготовляє він.
Їх тато відливає
Із сталі й чавуну.
Люблю його роботу
Цікаву і складну.
Я в тата на заводі
В цеху не раз бував…
Він раптом зашарівся,
Помовчав і додав:
— А за життя уперше
Приїхав до села,
Тому не відрізняю
Корову від вола,
Тому не розберуся,
Де жито, де трава…
А ми: — Та годі, Колю,
Ти — хлопець-голова!..
…Побув із місяць Коля
У нашому селі.
Узнав він таємниці
Рослини і землі.
Ми теж ума набрались:
Вже тямить кожен з нас
І що таке «конвертер»,
І що таке «каркас»,
«Модель», «литво у кокіль»,
«Шаблон», «вагранка», «шлак»…
Ми згадуємо Колю —
Хороший він хлопчак!..
Життя — як довга нива,
Ми стрінемось колись…
Ти чуєш нас, Миколко?
Миколко-о, відгукни-ись!
ЗИМОВИЙ ВЕЧІР
Вечірній час…
Метелиця мете.
Вітрисько дме в шибки та у причілок.
Татусь читає,
Мама щось плете,—
Зима для хлібороба — відпочинок.
Під завірюхи нескінченний спів
Вмикаєм телевізор — я і тато,—
І на екрані «Танець лебедів»
Танцюють молоденькі лебедята.
Я музику сполохати боюсь,
Вона прекрасна, ніби дивне диво.
Заслухався, зчарований, татусь,
І мама посміхається мрійливо…
Шкода, не чує музики-краси,
Не бачить лебедят сестра Оленка:
Вона у нас завжди у ці часи
Вже міцно спить,
Бо зовсім ще маленька.
КОВАЛІВНА
— Звідкіля ти?
— Із Стеблева,
— А чия ти?
— Ковалева.
В мене тато коваль,
І дідусь був коваль,
І мій брат коваленко.
— А як звуть тебе?
— Оленка.
— Ну, бувай!
Рости здорова,
Ковалівно чорноброва!
БІЖІМО СТРІЧАТИ ВЕСНУ!
На яворі — сонячні бризки,
Парує поораний лан,
Берізки, берізки, берізки
Вдяглися в зелений туман.
І човен на річці, мов цятка,
У синю пливе далину…
Дівчатка, дівчатка, дівчатка,
Біжімо стрічати весну!
БЕРЕЗЕНЬ
Іще мороз
Береться на зорі,
Ще поле вкрите
Сніжною габою,—
А трактори
В колгоспному дворі
Готові до сівби,
Немов до бою!
НІЧ У СТЕПУ
Тепер — проростати насінню
В м’якому, вологому грудді…
…Сівбу закінчивши весінню,
Поснули натомлені люди.
Замовкли степи неозорі.
А ніч така тиха і синя…
По небу розкидано зорі,
Неначе по полю — насіння.
БІЖИТЬ КОНИК, ВИБРИКУЄ…
Біжить коник, вибрикує,
Візок їде, вискрипуй
А колеса: «Рипу-рип,
Ми не так іще могли б!»
Наш Івасик — за кучера,
Йому справу доручено:
Одвести до дитсадка
Два бідони молока.
Обминає хлопчик ферми,
Понад ставом тихі верби,
На коня кричить: — Гаття!
Застоявся без пуття!
Ось проїдемо ставок —
Буде видно й дитсадок.
Кучер віжки натягає,
Він дорогу добре знає,
Бо і сам у три годки
В той садок топтав стежки.
А теперечки Івась —
Чималенький вже у нас!
— Тихше, коню, не вибрикуй,
А ти, возе, не вискрипуй,
Бо бідони розхлюпаєм
Та порожні притупаєм!
У БЕРЕЗНЕВЕ СВЯТО
У березневе свято
Я рано-рано встала,
Малюночок весняний
Гарненько змалювала:
Вербички волохаті,
Високе небо ясне,
І сонечко у небі
Горить-горить, не гасне…
Піду я в крайню хату
До баби Якилини:
Ані дітей у неї,
Ані рідні-родини.
Вона стара і квола,
Журлива й сумовита:
В війну її синочка
Під Харковом убито.
За нашу Батьківщину
Наклав він головою…
Бабусю я розважу,
Погомоню з старою
Віддам їй сонце, небо,
Вербички волохаті:
Нехай весна засяє
В її самотній хаті!