Самчук Улас – Біографія

Біографія Уласа Самчука

Улас Олексійович Самчук — український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР у вигнанні,

Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (ниніЗдолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків, — як на той час, заможних селян. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля:

“… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді „село, неначе писанка“, з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами.”

У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім’я переїхала в село Тилявку Кременецького повіту. Але з Дерманем зв’язків не втрачав, в 1917–1920 рр. він навчався в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Св. Феодорівській учительській семінарії. В 1921–1925 роках — в Кременецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка.

Улас Самчук в 1920-ті роки

Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Веймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит у одного міщанина, розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо. З 1927 року навчався уБреславському Університеті. «Німецький» період життя Уласа Самчука позначений тим, що, по-перше, завдяки Герману Блюме він, як вільнослухач, студіював у Бреславському університеті, мама Германа Блюме — Германіна фон Лінгейсгайм люб’язно дала притулок «обідраному українцю» у своїй оселі й терпляче навчала його німецької мови. Вдруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові Самчуку через п’ятнадцять років: завдяки його клопотанню німці 20 квітня 1942 року випустили письменника, якого арештували 20 березня цього ж року, з Рівненської в’язниці. Герман Блюме у Рівному працював на посаді начальника цивільної поліції райхскомісаріату «Україна».

З 1925 почав друкувати оповідання у журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом в «Літературно-науковому віснику» та ін. журналах (видані окремою збіркою «Віднайдений рай», 1936). Свої перші новели він надіслав до «Літературно-наукового вісника» з Німеччини, там виникли задуми більших романів. У спогадах «Мій Бреслав» Улас Самчук стверджує, що саме у цьому німецькому містечку «в моєму всесвіті з’явилась туманність, з якої поволі вимальовувались контури майбутньої „Волині“».

1929 року переїжджає до Чехословаччини та навчається в УВУ в Празі. Але жодного вищого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Кожну науку Улас Самчук опановував без вчителів, самотужки. Він володів бездоганно німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.

В Чехословаччині Улас живе з 1929 по 1941 рік. Українська Прага 1920-30-х рр. жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке торило «його Прагу», Улас Самчук відносив Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького,Дмитра Дорошенка, Миколу Галагана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс». У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.

1941, в складі однієї з похідних груп ОУН-м повернувся на Волинь (до Рівного), де був редактором газети «Волинь» до 1943, з ним працював редактором і Петлюра Олександр Васильович, видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор. У 1944-48 жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. По переїзді до Канади (1948) був засновником ОУП «Слово» (1954).

Ім’я Уласа Самчука ще прижиттєво було відоме у країнах Європи та в Америки і, як зазначала дослідниця творчості письменника Марія Білоус-Гарасевич, «вражає не те, що на українській землі народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що він вижив, не зісох у „волинській тихій стороні“, в абсолютно безпросвітних обставинах».

Літературна творчість

У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття.

Улас Самчук своє перше оповідання «На старих стежках» опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).

У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932–1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного і державного становлення. Робота над першою і другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:

«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як іВолодимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами».

Ідейним продовження «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932–1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.

У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).

В 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».

У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина і її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної і сучасної підсовєтської дійсності.

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.

Могила Уласа Самчука на цвинтарі Св. Володимира місто Оаквилл, Канада

Пам’ять

Книга Гаврила Чернихівського «Улас Самчук: сторінки біографії» (2005) році є першим грунтовним дослідженням про «українського Гомера ХХ століття»^[1]. Про Уласа Самчука Ігор Фарина написав повість «Пекуча чужина» (2005).

У жовтні 1993 в селі Тилявка Шумського району Тернопільської області відкрито літературно-меморіальний музей письменника У. Самчука.

У м.Луцьк нещодавно на його честь була перейменована вулиця, раніше знана як вул. К.Цеткін. На ній встановлено пам’ятну дошку.

У м. Рівне діє Літературний музей Уласа Самчука.