Насправді, кожного вечора, він забирає її волосся з чола,
І говорить майже постійно одні й ті ж слова:
«Маленька, не зважай на мене, ти завжди права,
Ти мені потрібна, де б ти не була.
Коли кохаєш, знаєш, я лечу уверх, а все решта – блеф.
Я щасливий, коли тобі важливий.
Коли ти мене щось просиш, навіть коли ти в гніві,
А як раптом осінь, то і там будь просто…»
Кожного ранку він цілує її долоні, поки стигне кава з молоком,
Каже: «Якщо раптом сніг піде, чи раптом шторм,
Я не здаватимусь, хіба лиш в твій полон.
І як будь-який воїн, мені потрібна домівка, твоє лоно,
Аби гріло, манило, вело за собою.
Мені потрібне місце поза щоденною війною,
Де була б кава з молоком, кохана і все за спиною.
Будь моїм тилом, надійною фортецею, бастіоном.
Будь зі мною»
Часом, коли обіймає її так, що тріскають в неї кістки,
Він говорить буденні слова: «Не йди.
В тебе очі теплого кольору, у нас на двох одні сни,
Ти полюбила мене, повірила, дала сили й снаги,
Тепер чуєш, кохана, не смій. Не йди…»
Отак стоять, обійми тепліші будь-яких рим,
Двоє на цілий світ, тримають в собі власний дім,
І скільки теплоти і ніжності там, тільки їм двом,
Глянеш на них одним оком, і одразу впізнаєш любов.
автор: Анна Лисенко
