Анна Гунько – Соломії вже тридцять і осінь для неї – горе.

Соломії вже тридцять і осінь для неї – горе.
Вона знає життя, видихає весь дим на скло.
Соломія все менше сміється і менше усіх говорить.
Соломії вже тридцять. У неї є власне авто і житло.

Соломія з роботи приходить брудна і накручена,
Він її обіймає й дає випускати на нього пар.
“Мій розгублений хлопчику, я вже двічі була заручена.
Моє лагідне сонце, ну навіщо тобі ще і мій тягар?

Я любила колись. І мені тепер боляче дихати
Від усіх ножових і усіх незалатаних дір.
Мій розгублений хлопчику, з цього всього немає виходу,
Крім тікати від мене, як птах чи поранений звір.

Ти ще зовсім дитя. Твоя мама мене ненавидить.
Я її розумію, хоча і не маю, на горе, дітей.
Я боюся тебе поцілунками й ласками бавити,
Я уже цілувала мужчин зовсім різних порядків й мастей”

Соломії вже тридцять. І вона розівчилась лякатися
Не ведеться на очі. І її дуже тяжко пробить.
“Це у нас не тепло”, – вона починає зриватися.
“В тебе вічність в кишенях. У мене – єдина мить.

Це у нас не любов. Ми, як діти, хотіли погратися.
Ти – в своє, я – в своє. І тепер відступили від меж.
Та я просто здурію і мовчки почну загниватися,
Моє лагідне сонце, якщо ти від мене підеш.”

автор: Анна Гунько

Соломії вже тридцять і осінь для неї - горе.