Аналіз “За мить щастя”

Жанр: новела.
Тема: зображення кохання з першого погляду й страшної розплати за мить щастя.
Головна ідея: оспівування краси й сили почуття кохання.

У 1964 р. з’явився цей маленький шедевр О. Гончара. У новелі йому на високому художньому рівні вдалося показати красу і силу почуття кохання. Це най­улюбленіша тема митця («З любові — творчість, з любові — щастя людське»).

Перед нами постають звичайні люди — артилерист Сашко Діденко і його несподівана кохана Лорі, чи Лариса, яку він зустрів на жнив’яному полі. Рапто­вий спалах пристрасті під палючим сонцем як неймовірний злет людської душі, вивільнення її від земних умовностей і засторог. Чи ж можливе це в недоскона­лому світі? Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому, там нове життя, у якому люди, які бачили віч-на-віч смерть, будуть гуманніші, бла­городніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися цінувати кожну мить. Мрія от-от стане реальністю. До неї впевнено наближається Сашко. Він готовий до зустрічі з коханою. Про це йдеться в експозиції твору.

Нарешті, ми бачимо свято душі» їі розкріпачення, яке щойно відчули хлопеиь і його«мадярочка». Шалена пристрасть кохання, яке переживають герої, передається низкою відповідних деталей, епітетів: «палаюче літо», спрага, що мучить Сашка-водовоза, свіжі снопи… Перший погляд хлопця вихоплює «живе полум’я» — одну зі жниць. Проте серед цих палаючих барвів Лариса все ж особлива, хоч і є мовби невід’ ємною часткою жнив’яного пейзажу.

Її портрет має такі деталі: «червона, як жар» кофтина, «загорілі ноги», темне волосся, «карим сонцем налляті очі», «густовишневі губи» — уже од такої портретної характеристики створюється настрій жати, шаленства, романтичної піднесеності. Він посилюється описом: «Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум’я що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п’янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! — і очі її були повні щасливого п’яного сонця».

Кульмінація новели: на тлі цього любовного шаленства несподівано з’являєть­ся украй розлючений її чоловік із гострим серпом у руці. Письменник свідомо «згущує» тут барви, напруження наростає: «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах» (як контрастна до сонячності в очах Лариси!), важке дихання і пост­ріл, який може зупинити цю страшну лавину, здатну в одну мить знищити най­світліше — кохання. Ця кульмінаційна сцена має важливий притчовий підтекст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрита перед нами вічність. Її О. Гончар утілює через художні образи, через назву. Уже ця особливість новели «За мить щастя» підносить її до високого рівня художності.

Напруженість сюжету дедалі посилюється, адже Сашко вбив чоловіка Лариси, тепер його будуть судити. Ще ніхто не знає, як розплатиться хлопець «за мить щас­тя», але, певно, то буде так само несподівано. Теперішні фарби описів, портретів контрастують із попередніми. Насамперед, звернімо увагу, якою виглядає Лариса. Вона вже не зваблива «переможниця» життя, а ніби безпомічна жертва обставин — «змучена, перестпраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої», «темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало».

Зате Сашко ще перебуває в полоні миті щастя. Зовсім не переймається тим, що знаходиться в «арештантському курені», під вахтою, не задумується, яка розплата його чекає. Для нього відкрилося справжнє безмежжя світу любові.

Отже, обидва образи закоханих ніби доповнюють один одного, створюючи єдиний повнокровний образ любові, яка завжди має поєднувати в собі піднесе­ність і страждання. Але чи переможе така любов усе, чи подолає фатум? Безпе­речно письменникові хотілося б саме це довести — це вже було в новелі «Модри Камень». Але в 1960-х роках романтизм молодого Гончара набуває «реалістичнішого озвучення», досвід, час зробили інші наголоси. Чи візьме повоєнне суспільство на свій прапор таку любов? — чується за текстом риторичне запитання автора. Його герой ще живе наче в неземному світі, для нього розкрилася важлива життєва істина, але не дійшла до свідомості страшна небезпека — вирок військового трибуналу.

Є в новелі два речення, за якими криється досить цікавий зміст і суть справжньої трагедії: «Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа дій­шла до Москви». Любов не виправдано, престиж держави перевищує всяку гуман­ність — справа набула міжнародного розголосу. Але чого варта ця держава, якщо вона така байдужа до долі конкретної людини? Що насправді понесла вона в Єв­ропу на своїх прапорах? Хоча Олесь Гончар цих акцентів і не розставляє (і дуже добре!), проте вони звучать із підтексту, через зображення «живих» людей, їхніх почуттів. Як митця, письменника тепер насамперед цікавить внутрішній стан хлопця на­передодні страти, він прагне достовірно й водночас експресивно передати напруже­ність ситуації, «розхвилювати» читача, розтривожити його розум, емоції, уяву. Автор навіть дозволяє собі помріяти, створивши умовну ситуацію, кидає легкий мазок художника: стається чудо — Сашка помилувано, усі щасливі: військові, містечко виноградарів, а найголовніше — він і вона. Проте ос­танній, завершальний мазок художника вертає нас до реальності, опускає на землю: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись».

Неймовірна щирість вираження почуттів (як героїв, так і оповідача), природ-ність поведінки дійових осіб, невимушеність розповіді, утілення саме через образну структуру тексту високого філософського змісту — усе разом робить новелу художньо викінченою, досконалою і неповторною.

Більшість новел, оповідань митця, особливо пізніші, будуть інакшими, наби­ратимуть викривального, публіцистичного, ідеологічного спрямування, у них буде акцентовано насамперед на важливих суспільних проблемах. Так звучати­муть, наприклад, «Кресафт», «Чорний яр», «Пізнє прозріння» та ін.

аналіз віршів та творів