Алла Жабокрик – Ти слухай дощ.

Ти слухай дощ. Й забудь моє ім’я.
І можеш навіть трохи проклинати.
Уже не вперше, мені просто чхати.
Пороків маєш вдосталь ти. і я . . .

Коли ідеш — нема чого вертати.
Коли ідеш, то вже на все життя.
____________________________

І ось через місця я знову рівно дихаю.
Себто, без приступів паніки/суму/астми.
Намагаюсь хоч трохи стати відкритою,
А не розставляти навколо себе пастки.
Намагаюсь людям перестати скалитись,
І зменшити в голосі кількість сарказму.
Намагаюсь. Намагаюсь більше не плакати.
І не вдаватись до істерик та сказу.
І ось через місяць перестаю чекати дзвінка.
Дивлюсь на телефон лиш ввечері,
(щоб впевнитись — там нічого немає.)
І віра, моя, що й до того побита була й крихка.
Сидить із розбитим серцем і п’є з ним,
а не спасає…
___________________________________

А вечір приходить. Приносить безсоння і дощ.
Хай дихаю рівно, а біль чомусь все не минає.
Він просить купити вина, а не цукру до чаю.
І простить у зливу піти до загублених площ.
А вечір приходить. І нітить в мені самота.
У ліжко вростаю. І знову рахую хвилини.
І прошу рятунку, в якось незрячої сили.
І просить рятунку нещасна всесильна гроза.

Якщо хтось пішов — то напевне його вже убили.
Принаймні в тобі. В тобі його більше нема.
_______________________________________

І ось ти живеш.

Посміхаєшся і нарешті розпускаєш волосся.
В тобі усе в латах, але ти живеш. Ти сильна.
Лиш в грудях пульсує якась надпекуча ноша
І жахливо не хочеться чути від когось “мила”.
Жахливо не хочеться когось до себе пускати,
Розповідати про себе, бажати комусь солодких.
Колись я казала: ” мене ні за що не здолати”…
Тепер від тих слів залишився намоклий попіл.

Даєш собі клятву. що станеш нарешті горда.
Не будеш чекати, складеш собі врешті ціну.
І якби не істота в грудях ось та потворна,
То мала б у себе, напевно, ще більшу віру.
Даєш собі клятву, що в тебе достатньо сили.
Не згадати його, не сказати банальне “привіт”.
А о другій ночі телефон розриває вхідними.
і падає цілий світ. . . . . .

автор: Алла Жабокрик