Як  ранок  осипле  квіточки  росою,
А  між  очеретом  вітрець  подихає,
Прислухайся  тільки,  чуєш:  над  водою
Мов  щось  потаємне  голосно  співає.
То  не  соловейки  налетіли  в  лози,
Піднявшись  угору,  не  чайки  кигичуть:
А  в  тій  пісні  чуєш  і  радість  і  сльози,
Мовби  твою  душу  якісь  душі  кличуть.
А  нема  нікого…  Очерети  гнуться,
В  зеленім  лататті  маківки  біліють,
Понад  маківками  метелики  в’ються
І  скрізь  проти  сонця  ясно  голубіють.
І  як  придивиться,  то  між  маківками,
Попід  тим  легеньким  вранішнім  туманом,
Щось  мов  виглядає  очима-зірками,
Колишеться  стиха  тонким,  гнучким  станом.
Оце  ж  то  та  думка,  що  душу  тривожить,
Як  гляне  у  серце,  –  мовби  рай  укине,  –
Й  поки  тії  пісні  співака  не  зложить,
То  поти  він  світом  нудить,  поти  гине.

автор: Афанасьєв-Чужбинський Олександр

Меню