Пригадуєш ранкові поїзди?
Я йшла по рейках, ти – ставав на шпали,
Аж цівка теплуватої води
Закреслювала небо аж до скроні
І мої пальці на твоїм плечі.
Вино із пляшки, вже напів-солоне…
Пригадуєш, які були дощі?
А особливо в час червневих віршів,
Коли громи збирались під намет,
А з ними і слова, щоразу інші.
Наляканий збіговиськом прикмет,
Ти, звісно ж, прокидався під час зливи
Й мене, промоклу, забирав до сну.
Спивав із тіла лоскітні краплини
І шепотів: «Люблю, люблю, люблю…»
Пригадуєш?
Громи перемовлялись,
Вони безмежно ревнували час.
Вірш писались (Боже, як писались!),
І плутались, і рвались раз у раз.
І ти все шепотів. Та десь під ранок,
Ховаючи в наплічник всі рядки,
Ми далі йшли.
А спроби обіцянок
Затоптували перші поїзди.
К.Т.
лютий’12