А давай ти доб’єш мене прозою,
Щоб не дихати більше неправдою?
Перебивши всі спогади грозами,
Значно рідше про тебе я згадую.
Я чекаю не літа, а осені,
Жовте листя якось заспокоює.
Ну давай, добивай мене прозою,
Тільки так, як тоді, а не новою.
Знов заплутуюсь в променях сонячних,
Забуваю тебе з непокірністю
Я тепер посміхаюсь лиш зовнішньо,
А для тебе я стала надмірністю.