Скількох ти впускала в серце, моя синичко?
І скільки їх потім нещадно ламали крила.
І скільки ночей під лагідне світло свічки
Ти билась в агонії болю і сльози лила.
Ти вчилась літати, ти вже піднімалась в небо,
Ти сонця торкалася кінчиками волосся.
Ти в кожному з них відчувала таку потребу,
Неначе без них не дихалося б, не жилося.
Скільком, моя пташко, любов ти свою дарувала,
Скільком ти приносила чай у зимові ночі?
І скільки їх потім так легко тебе забували,
Стирали із пам’яті руки твої і очі.
Ти їх всіх пам’ятаєш, усі їх слова і вчинки
Ця пам’ять тебе з’їдає і не жаліє.
І знов зі сльозами в очах б’єш руками в стінку…
Та у спогадів є властивість – вони всі тліють.
І ранком осіннім, синичко, зміцніють крила.
І все буде так, як ти хочеш, так, як і треба.
Ти знайдеш того, хто в руках тебе міцно триматиме,
Й не шукатиме журавля у далекім небі.
автор: Маша Карамнова
