Вона натиснула “power” і я прокинувся. Я ще не знаю котра година і який сьогодні день. Моє обличчя засвітилось блакитним промінням і я намагаюсь якнайшвидше себе опанувати, бо зараз вона почне дратуватись. Вона не любить чекати.
Вона знаходить якусь пискляву мелодію, промовляючи вголос: “Моцарт”. Вона вмикає цей трек і я вже знаю наперед, що у неї поганий настрій і мені доведеться програвати цю пісню до кінця сеансу.
Вона розкриває біле полотно і нервово тисне на клавіші. Мені боляче. Маленькі краплі її розчарування падають на стіл. Їй також боляче. Вона малює чийсь словесний портрет у моїй душі. Вона десятки разів стирає знаки і пише заново.
Тиша. Жодного звуку. Зараз вона уважно перечитує написане. Здається, усе їй подобається і більше не збирається нічого виправляти.
Відчуваю, як у мій мозок входить якийсь об’єкт. Це флеш-картка від її фотоапарата. Вона переглядає світлини, зроблені днем раніше. Вона знайшла те, що шукала. Знову впала сльозинка.
На її очах читається злість чи то ненависть до вьсого світу. А причиною цьому служить надто повільне підключення до інтернету. Вона вводить у пошуку назву якогось сайту і копіює написане. Спокійно вставляє туди фото. Думає над назвою. Залишає без заголовка. Закриває сторінку.
Колись я думав, що вона журналістка. Ні. Потім вирішив, що вона письменниця. Знову не вгадав. Вона егоїстка. Вона ніколи не жаліє мене. Їй байдуже, чи хочу я спати — вона вмикає і виснажує мене доти, доки сама не втомиться.
І як би сильно не хотів я померти — не можу, бо їй дали гарантію на 5 років…