Коли з натхненням руйнували ми…

Коли з натхненням руйнували ми
Свій край ущент, укотре й до порога,
Хто мислив з нас, як нелегка дорога
В нове життя від згарищ і з пітьми?

Втішати сиріт, старців та калік.
Терпіти душі заздрісні й мізерні,
В ланах занедбаних гіркі ростити зерна…
Хто знав, що нам таке судилося увік?

Спокійно, серце. Хай схолоне гнів.
Пробач погорду, помилки й образи,
Вождям — нещирість, легковажність слів.

Надбання давнє, спільний дім згорів.
Та ми всесильні, хоч уражені, бо разом.
Відтворимося… й будьмо, до щасливих днів!

автор: Борис Гуцало