Гімнографія (грецьк. hymnos — похвальна пісня та grapho — пишу) — загальна назва поетичних творів, пов’язаних з християнським богослужінням. Відповідно до ролі у церковній відправі і особливостей художньої структури виділяють літургічні гімни, тропарі, кондаки, ікоси, стихарі, ірмоси, а також складніші жанри — канони й акафісти. У канонах прославлялися святі, вони є своєрідним роздумом над змістом релігійного свята чи діяльності ідеального героя. Композиція канону суворо визначена, він складається з певної кількості пісень: 8-9 (повний канон) чи 2-4 (дво-, три-, чотирипіснець). Акафісти — багатострофні гімни на честь Ісуса Христа, Богородиці, інших святих (див.: Акафісти). Ірмоси — композиційний елемент канону, короткий поетичний текст, який вміщується на початку кожної пісні перед першим тропарем, виступає образною моделлю для тропарів кожної пісні. Тропарі — короткий приспів для окремих місць літургійного співу. Вони вводилися як музично-поетичний коментар Святого Письма. Ці жанри використали досвід близькосхідної та античної поезії. Широко використовуються в них синтаксичний паралелізм, анафора, акровірші. Історія слов’янської Г. починається з перекладів, здійснених Кирилом і Мефодієм у другій половині IX ст. Твори Г. входили до різного типу збірників: тріодей, міней, Октоїха, Часослова, Требника, молитвословів. Антологією Г. можна вважати і “Богогласник” (1790, Почаїв). Поетика і стиль Г. помітно вплинули на інші жанри давнього українського письменства.

Меню