Портрет у літературі (фр. portrait — зображення обличчя людини на фотографії або на полотні) — один із засобів характеротворення, типізації та індивідуалізації персонажів. Маючи за основний предмет художнього зображення взаємодію людини з довкіллям, письменники описують зміни зовнішнього вигляду персонажів у конкретних ситуаціях, у взаєминах поміж ними. Пильна увага до П. персонажів ґрунтується на загальній закономірності, згідно з якою внутрішні психічні стани людей відбиваються в міміці (виражальні рухи м’язів обличчя), пантоміміці (виражальні рухи всього тіла), в динаміці мовлення (інтонація, темпоритм, тембр), диханні і т.п., що допомагає в процесі спілкування глибше розуміти внутрішній світ один одного. Окрім того, одяг людини часто свідчить про її естетичні смаки, риси вдачі, майновий стан, рід занять. Тому письменники фіксують як зовнішній вигляд персонажів, так і їх внутрішній стан, намагаються витлумачувати відповідність чи розбіжність між їхніми т.зв. зовнішнім і внутрішнім портретами. Тому П. є засобом психологічного аналізу. П. персонажів бувають докладними, розгорнутими або фрагментарними, неповними; можуть подаватися відразу в експозиції чи при першому введенні персонажа в сюжет або поступово, з розгортанням сюжету за допомогою виразних деталей (див.: Художня деталь). Все це залежить від традицій, особливостей літературного напряму, норм відповідного жанру, індивідуального стилю митця. Якщо давній літописець в епоху монументального стилю наділяв києво-руських князів найкращими прикметами; малюючи їх іконними красенями, не задумуючись над тим, якими вони були насправді, то письменник-полеміст змальовував немилих йому персон вельми непривабливими істотами. Так само контрастно зображували своїх персонажів класицисти. Героїзували людей романтики. Заглиблювалися у внутрішній світ переживань своїх постатей сентименталісти. Докладні описові П. подавали реалісти. Майстерність психологічного П., який поставав з яскравих деталей, прийшла з творчістю М. Коцюбинського, Ольги Кобилянської, В. Стефаника. Але завжди П. був яскравим віддзеркаленням погляду того, чиїми очима він творився, залежно від того, що знав оповідач (розповідач) про портретованого, як ставився до нього, в якій ситуації його сприймав. Художня цілісність задуму письменника немовби пронизувала і зусебіч висвічувала портрет персонажа. Наприклад, у ранній повісті І. Нечуя-Левицького “Дві московки” в експозиції твору подаються П. матері солдата та сина, що повернувся з москалів. їхні П. невіддільні один від одного, від ситуації тривалого очікування і несподіваної зустрічі, від авторського епічного “всезнайства”. Ось мати: “Хомиха сиділа на порозі, поглядала на битий шлях та пильнувала над роботою. Вона шила синові сорочку. Знать, не дуже добачали старі очі, бо Хомиха нагнулась над самісіньке полотно. її руки тряслись; старенький очіпок зсунувся на тім’я; з-під очіпка одвисло пасмо сивої коси, а стара все пильнувала над коміром, вилічувала нитки та вишивала заполоччю. Як же не пильнувати матері, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя, котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п’ять років…” А ось Василь: “А тим часом в одному вікні, потім в другому заманячив червоний комір. Сінешні двері рипнули, одчинилась хата, і перед Хомихою, як з-під землі виріс її син Василь. Вечірнє сонце блиснуло на його в вікно. Високий та тонкий стояв перед нею син: чорні кучері, лице, одежа — все припало пилом”. Це — своєрідні портрети-силуети. Глибше мотивовані портрети-характеристики, в основі яких все ж таки лежать візуальні враження, маємо в аналітико-реалістичній та лірико-романтичній прозі. Приміром, О. Гончар у “Соборі” представляє читачам юнака: “Спить студент, довгов’язий смаглявець з чорними бровами, усмішка блукає на вишнево-пришерхлих губах. Сниться, може, йому котрась із тих, що на спартакіадах із стрічками та обручами вигинаються, — він і сам готується до спартакіади. Чи, може, уві сні бачить місто своє без сажі, без хмаровища рудих заводських димів…” Письменник через портретні деталі, через їх динаміку передає сутність людини, її внутрішній світ, а читач, сприймаючи їх, засвоює письменникову візію людини і концепцію особистості — так відбувається естетично-духовна комунікація. П. поряд з інтер’єрами, пейзажами, монологами, діалогами й авторською розповіддю становить художній світ твору.

Меню